Все школьные сочинения по литературе

Якщо уявити на мить, що думки справді матеріалізуються, а бажане – колись здійсниться, то я хочу помріяти про майбутнє України. Наша країна – незвичайна. Не знаю іншої такої країни, де б за ідею свободи полягла така кількість героїв, молоді та вояк. Всю свою історію Україна намагається довести, що вона – вільна, самобутня та незалежна країна. Їй постійно доводиться боротися з загарбниками, відстоювати свою територіальну цілісність, захищати свою культуру та незалежність.

Причин любити зиму для мене не так вже і багато. Я не дуже люблю холод, мене не тішить сніг і скрипучий колючий мороз. Я важко переношу холодні вечори вдома,  довгі ночі мене пригнічують, а короткі похмурі дні мало на що надихають. Але є дещо взимку прекрасне, що дозволяє відволіктися від щоденних справ та зануритися у мрію та казку. Це зимові свята, і одне найулюбленіше з них – це Різдво.

З першими літніми деньками настає величезна радість! Нарешті можна насолоджуватися теплим сонячним промінням і спостерігати за сонечком не лише вдома, але і вийти на вулицю! Але найбільше, що мені до вподоби влітку – це походи до річки!

Біля річки завжди весело! Перш за все, ми з друзями забігаємо на пляж, кидаємо речі на піску та біжимо купатися в теплу річку. Наша річка не глибока, а тому вона в ній тепленька вже з самого ранку, можна наплаватися вдосталь! Ми пірнаємо, плаваємо, бігаємо один за одним, ловимо одне одного – сонечко лоскоче наші личка та тіла і так не хочеться залишати воду!

Тут би засуджували людину тільки за одні її інакші думки, та навіть за інакший зовнішній вигляд! В такому світі не існує поваги до поглядів інших людей, до особистості як такої. В такому світі людині, котрій боляче, не стане легше, бо ніхто її не приголубить, не заспокоїть, не втішить. Доброти ж немає!Уявіть собі світ без доброти.  Цей світ, гадаю, буде похмурим, сірим, невеселим. В ньому нещасні люди завжди залишатимуться нещасними, хворі ніколи не знатимуть втіхи, а самотні не знатимуть радощів спілкування. Доброта сама по собі не є одиничним явищем. Вона включає в себе і взаєморозуміння, і взаємодопомогу, і підтримку одне одного, і толерантність. Наскільки б жахливим був світ без доброти!

Кожна людина має свою роботу. На мою думку, роботу мають навіть не лише дорослі, але і діти, адже в кожному віці робота своя, а вчитися – це неабиякий труд. Ми ходимо до школи, отримуємо знання, маємо вивчити певну кількість предметів, здати визначені екзамени. Можливо, нам за цю роботу не платять, але вона приносить нам неабияку користь і радість, до того ж, якщо подумати, то і платити нам поки що не треба, адже нам не треба утримувати родину чи сплачувати комунальні послуги.

Всі люди рано чи пізно починають задумуватись над власним покликанням. Ми можемо жити, навчатись, працювати, але не виконувати свій життєвий обов’язок. Власне покликання – це не робота, за яку ми отримуємо гроші, а добра справа, яка приносить нам задоволення та користь оточуючим. Багато хто проживає життя і не може віднайти свого покликання. Я також протягом довгого часу не могла визначить із своїми захопленнями. Зростаючи талановитою дитиною, я встигла спробувати себе у спорті, художньому мистецтві та мовних гуртках. Першим моїм серйозним захопленням був гуртом образотворчого мистецтва. Мені подобалось створювати різноманітні композиції і змагатись та приз у всіх конкурсах. З дитинства у мене нівелює почуття першості та перемоги. Отримати довгоочікуване перше місце – це найбільша насолода для заспокоєння власної гідності. Після нетривалого захоплення мистецтвом я почала займатись баскетболом. У мене вмить виникла велика любов до цього виду спорту. Вдосконалюючи свої вміння, я брала участь і міських та обласних змаганнях, довгий час займала місце капітана команди. Проте після досягнення всіх цілей у баскетболі я припинила відвідувати спортзал і захопилась вивченням мов. Мені захотілось вдосконалюватись та шукати своє призначення у майбутньому. Я більше полюбила свою рідну мову, заглибилась в англійську та польську. Мені здавалось, що схильність до вивчення мов стане моєю майбутньою професією та бажання до вдосконалення ніколи не зникне.

У кожної людини є свій метод отримання задоволення та відпочинку. Моїм способом отримання такої  насолоди є невеличкі подорожі гарними куточками моєї місцевості. З раннього дитинства я дуже люблю все живе. Я зростала у любові рідної природи. Кожного літа обов’язковою задачею для мене була поїздка велосипедом у нові та невідомі для мене місця. Відкривати нові краєвиди та споглядати за прекрасні місцинами нашої України – це найбільше задоволення для мене.

Є  ціле покоління людей, дитинство яких пройшло у роки війни. Їх називають дітьми війни. Це маленькі хлопчики та дівчатка, які не бачили голубого неба та яскравого сонечка, а чули лише постріли та бачили смерті рідних та близьких людей. Одним із таких дітей війни був мій дідусь. Я з дитинства чула безліч історій про війну та голод. Він з ненавистю згадував тодішню владу і весь той комунізм. Раніше я цього не розуміла, але коли виросла, то осмислила по-іншому всі його розповіді. Мій дідусь народився у маленькому селі, яке має  дуже гарну назву – Антоніна. Його тата двічі забирали в полон до Германії. Тому маленький хлопчик маже все дитинство провів лише з мамою та сестричкою. Мама прожила недовго, померла, коли маленькому Віктору було дев’ять років. Одного разу у них трапилась історія, яка до останнього дня життя дідуся була в нього в очах. Німці захопили село і почали палити хати і виганяти людей. Їхня будівля вмить спалахнула, всі вибігли на вулицю. Військові почали зганяти людей і вести всіх за село. Це було страшне видовище: палаючі хати, заплакані голодні дорослі та діти, які мусили йти на розстріл. Всі вже знали, що йдуть на загибель. Серед цих людей був і мій дідусь.