Є ціле покоління людей, дитинство яких пройшло у роки війни. Їх називають дітьми війни. Це маленькі хлопчики та дівчатка, які не бачили голубого неба та яскравого сонечка, а чули лише постріли та бачили смерті рідних та близьких людей. Одним із таких дітей війни був мій дідусь. Я з дитинства чула безліч історій про війну та голод. Він з ненавистю згадував тодішню владу і весь той комунізм. Раніше я цього не розуміла, але коли виросла, то осмислила по-іншому всі його розповіді. Мій дідусь народився у маленькому селі, яке має дуже гарну назву – Антоніна. Його тата двічі забирали в полон до Германії. Тому маленький хлопчик маже все дитинство провів лише з мамою та сестричкою. Мама прожила недовго, померла, коли маленькому Віктору було дев’ять років. Одного разу у них трапилась історія, яка до останнього дня життя дідуся була в нього в очах. Німці захопили село і почали палити хати і виганяти людей. Їхня будівля вмить спалахнула, всі вибігли на вулицю. Військові почали зганяти людей і вести всіх за село. Це було страшне видовище: палаючі хати, заплакані голодні дорослі та діти, які мусили йти на розстріл. Всі вже знали, що йдуть на загибель. Серед цих людей був і мій дідусь.
Вони йшли зі старшою сестричкою тримаючись за руки. І тут вони побачили стару хату у якій ніхто не жив. Вона не горіла, німці чомусь її не підпалили. Маленький хлопчик із дівчинкою непомітно вибігли із натовпу і сховались у старій хаті. Так вона врятували своє життя. Після того вони жили у своїх сусідів, бо їхня хата зовсім вигоріла. Після закінчення війни настав голод, людям не було чого їсти. Вони носили у сусіднє село все, що було в хаті і можна було продати. Таким чином вони вижили і врятувались від голодної смерті. Також їх трішки підгодовувала сусідська корова, яка була єдиною на все село. Такі страшні муки пережив мій дідусь у дитинстві. Я декілька разів була біля дідусевої старої хати. Зараз там ніхто не живе, вона занедбана. Але коли дивишся на неї, то перед очима стоїть ті страшні воєнні події і муки, які пережили її мешканці.
Ми завжди слухали історії війни, але ніколи не могли навіть припустити, що самі зможемо відчути на собі таку трагедію. Такі відчуття нам подарував «братський народ», з яким ми разом тримали оборону від фашистського наступу. У двадцять першому столітті ми на собі відчули, що таке діти війни. У наш час діти грають набоями та сплять під постріли гармат, у наш час фашизм відновив свою дію. Кати не бояться смертей, розрухи та людського горя. Вони навмисно завдають болю людям, знищуючи сусідські будівлі та вбиваючи людей. Я вірю в те, що все рано чи пізно закінчується і наша перемога не за горами. Ми перемогли тоді і переможемо зараз. Хоч мого дідуся вже немає в живих, але я рада, що він так і не дізнався про сучасні події, про те, що ми знову переживаємо воєнні роки. Він вірив у світле майбутнє, боровся за нього, дочекався незалежності. Нехай у його пам’яті Україна буде квітучою та мирною.
| < Предыдущая | Следующая > |
|---|