Все школьные сочинения по литературе

Пісні завжди займали особливе місце в житті нашого народу. Українців недарма вважають одним з найспівучіших народів! Різномаїття наших пісень не може не вражати. Наші предки складали ритмічні вірші до кожного приводу: народження, смерть, прихід весни, прихід літа, жнива чи порання по господарству. Про кожну подію є пісня. Особливе місце серед цих пісень займають історичні. Вони є джерелом історії, словом народу, що звучить до нас із глибини віків.

Батьки – це люди, без яких не було б нашого життя. А от їхнього життя не було б без їхніх батьків. Кажуть, що бабусі і дідусі люблять своїх внуків більше, ніж дітей. Це точно про мою бабусю! Вона любить мене найбільше в світі, це третя найрідніша моя людина після мами і тата.

У мене є лише одна бабуся. Інша померла ще до мого народження, а дідусів у мене не було: один загинув вже давно, а інший живе далеко і ми не знайомі, він не має відношення до нашої родини. Єдина моя бабуся – бабуся Оля, живе разом в нами в одній квартирі. Це татова мама. Ми дуже ладимо всі, гарно спілкуємося, ніколи не сваримося. Хоча деякі люди можуть стверджувати, що так не буває! Життя з батьками – не життя. Можливо, це працює для підлітків. Але мої батьки давно не підлітки, вони дорослі люди. А в їхньому віці до батьків ставишся зовсім інакше. Не дивлячись на те, що бабуся Оля лише татова мама, моя мама теж її дуже любить і ставиться до неї як до рідної. Її власна мама померла 20 років тому і татова замінила їй рідну, стала дорогою людиною. Вона живе з нами вже дуже давно! Навіть не уявляю життя окремо. Інколи мені від цього трішки сумно, але лише тому, що я б хотіли відчути, що це таке, їздити до бабусі у село, відпочивати на природі біля неї, допомагати на городі. Але батьки категорично проти того, щоб вона жила окремо. Мовляв, вона старенька і їй постійно треба допомога. Та й жити одній дуже сумно і важко, всією родиною легше. Тож я повністю їх підтримую.

У кожної людини є рідна мова. Я вважаю, що не завжди це є мовою країни, в якій ми народжуємося. Так склалося історично, що значна частина українців розмовляє російською мовою. Пам’ятаю, як я прийшла в 1 клас і ми мали в класі кілька дітей, які не те, що не говорили українською, а навіть не розуміли її! Бо в родині вони завжди чули мову своїх батьків. На мою думку, ніхто не має права критикувати таку ситуацію та осуджувати її. За кілька місяців ці діти адаптувались і чудово говорили зі вчителькою ламаною українською мовою, але коли повертались до батьків – повертались відповідно і до рідної, сімейної мови. Ми не обираємо батьків і не обираємо мову, якою вони будуть говорити. В якій родині ми народились – те нам і привили з дитинства мама і тато. Але є обов’язок кожної людини – вчити державну мову. Адже так само ми не обираємо і країну, в якій народитися. Якщо ми народились в Україні, ми автоматично стаємо частиною її культури, а частиною культури є і мова. Нею можна не розмовляти, але вчити і знати треба. Деякі цікавляться, навіщо це треба? Я можу сказати, що це не повинно викликати запитань: державна мова – це мова освіти, документів, мова законів. В Україні – це українська. То ж як можна її не знати?

У школі нам часто задають писати твори-описи. Це завдання знайоме нам ще з 4 класу. Тоді ми писали маленькі твори-замальовочки, описуючи свій день, улюблену пору року, тваринку чи людину.

Твір-опис відрізняється від всіх інших творів не тільки своєю структурою, але і змістом. Я люблю писати описи більше, ніж інші твори. У розповіді треба описувати певну історію, дотримуватися хронології. Твір-міркування – це взагалі найскладніший вид твору! Там треба послідовно викласти тезу, аргументи і сформулювати висновок! Це мені дається найскладніше. А от твір-опис – це інша справа. Можливо, справа в тому, що я дуже люблю малювати. А в описі автор виступає як художник, тільки при цьому малює на фарбами, а словами.

Одного разу мені пощастило потрапити у ліс восени. Це був початок жовтня. Погода на диво було дуже хорошою, навіть трішки літньою. Мої батьки вирішили провести вихідний день і лісі. «Ми живемо у великому місті, - сказала мама, - лісу справжнього і не бачила, мабуть! Тож треба організувати поїздку!». Отак ми і вирішили організувати нашу невеличку подорож. В чомусь мама була права. Із природи я бачу лише парки, на які нас вивозять на екскурсії у школі. У лісі я не була уже дуже давно! На картинках він завжди такий красивий, чаруючий. Тож мене мамина ідея дуже захопила, а в тата просто не було вибору.

Мені пощастило мати свою кімнату. Це так добре – мати шматочок простору, де можна провести час наодинці, слухати музику, писати вірші, дивитись фільми. У нас великий будинок і батьки виділили мені власну кімнату ще коли я була зовсім маленька. З тих пір я не уявляю інакшого життя. Моя кімната – це моя країна. Ми з батьками разом вибирали для неї штори, шпалери, все зроблено так, як я хотіла. Тому я можу сказати, що моя реальна кімната – це кімната моєї мрії. Адже там все так, як я того хочу, нічого зайвого!

Я пам’ятаю день, коли я прийшла до школи. Я не ходила до дитячого садочку і перший день мене дуже лякав. «Я ж нікого тут не знаю! – думала я, - що я буду робити?». Я часто гралась у дворі зі своїми друзями і знала, що кожен ходить до садочку, там вони спілкуються і практично всі з садочку переходять до 1 класу. Тобто всі одне одного знають! А я знала лише тих, хто мешкав у моєму дворі. От чому перший день так мені запам’ятався: я боялась бути самотньою в своєму класі.

Люди завжди прагнуть до чистоти. Ми любимо носити чистий охайний одяг, прибираємо в будинках. Різні психологи часто говорять про «чистоту думки та намірів». А я хотіла б ще сказати про чистоту мови, що є не менш важливим.