Все школьные сочинения по литературе

Мова – це показник загальної культури людини та рівень розвитку її інтелекту. Віталій Радчук вважає: «Слово – візитна картка віку, професії, соціального стану людини». Гарно говорити – не значить улесливо або багатослівно. Мова буде пишною тоді, коли мовець правильно добере словниковий запас у відповідній ситуації.

Моя країна  - це Україна. Така єдина, кохана та красива. Для кожної людини буде милою для серця своя Батьківщина – місце, де ти народився. Яким би прекрасним не здавалось життя за кордоном, але все-одно душа буде проситись до рідної домівки.

Одного разу я поїхала відпочивати за кордон до моря з друзями. Ця поїздка була такою довгоочікуваною. Перший раз в житті я поїхала кудись без батьків. Але не просто самостійно, а ще й в іншу країну. Раніше мені не доводилось бувати за межами своєї країни. На той момент я була найщасливішою дівчинкою на світі.

Багато болю пережала наша ненька, багато страждань відчуло її серце, але не зламалась, вистояла… Такі слова я присвячую своїй Батьківщині – Україні. Історія розповідає про неодноразові кривдження нашої країни, про її повноводі ріки крові, про смерть таких юних дітей-патріотів. Україна буде жива доти, поки в її обіймах житимуть люди, які безмежно кохають свою Батьківщину та готові віддати власне серце за неї. Бо разом з брехунами та боягузами настане їй кінець.

Тополя – це українське національне дерево. Воно часто згадується в народних піснях, легендах, розповідях. Образ тополі був використаний багатьма українськими письменниками. Вона зустрічається у Тараса Шевченка, Павла Тичини, Василя Симоненка та інших митців. Багато обрядів та традицій пов’язано з тополею. Люди здавна вірили у такі прикмети: «Коли тополя пізно розвивається, знай, що літо буде прохолодне»,  «Високий, як тополя, а дурний, як квасоля»,  «Дівка — як тополя», «Стоїть посеред двору, як тополя». Українських красунь порівнюють з нею: «струнка, як тополя». Вона символізує красу та кохання. Часто у творах дівчата зустрічаються саме під тополею зі своїми обранцями. Іноді національне дерево зустрічається і в сумних мотивах:

Мій дідусь в дитинстві розповідав про свої юнацькі роки, про свою молодість. Він любив згадувати школу та навчання. Роки його дитинства були важкими, бо тривав воєнний період. Навчання постійно переривалось, діти могли рік ходити в школу, а потім  протягом двох років не відвідувати навчальний заклад. Школа знаходилась в іншому  селі, тому шлях до неї був дуже довгий. Бувало йдуть дощі, хурделиця замітає дороги, а навчатися потрібно було постійно. Люди в той час були бідні, статків для гарного одягу не було. Були у дідуся одні чоботи на всі холодні пори року, а якщо зіпсувались, то сидіти потрібно довго, поки не куплять нові. Одяг також був бідненький: одна сорочечка, штанці та фуфаєчка. Особливого вибору для виряджень не було. У нас збереглась стара фотографія, де дідусь у класичному костюмі. Це був випускний клас і батьки купили йому гарну форму. Як же вона подобалась хлопчаку. Дідусь казав, що не міг налюбуватись собою, тим паче не всі хлопці мали можливість дозволити собі таку розкіш. З того часу він полюбив костюми та класичний одяг. В майбутньому дідусь став головний інженером і завжди мав гарний вигляд.

Кожна людина має свою батьківщину. Хтось народився в Америці, хтось народився в Англії. Я народилася в Україні. І, на мою думку, я повинна жити тут, а люди, котрі змінюють місце свого проживання, ніколи не зможуть стати щасливими.

По-перше, людина – як рослина. Вона має своє коріння. Якщо вона народилася на цій землі, значить доля якимсь чином привела і звела тут її батьків, котрі в любові створили тут нове життя. Коли людина починає називати батьківщиною інший край – вона обриває своє коріння. А рослина без коріння гине. Однак, хоча людина і помирає після цього, але вона втрачає зв'язок між поколіннями, руйнує те святе, за що гинули і продовжують гинути сотні тисяч українців.

Мені з дитинства запам’ятались мамині слова про те, що не можна викидати хліб. А також те, що хліб не може бути несмачним. Я тоді з подивом слухала і не розуміла, але коли підросла і трішки ознайомилася з нашою історією, мені все стало зрозуміло.

Є в народів така річ як генетична пам'ять. Кожна нація всотує як губка пам'ять про трагедії, які з нею ставалися і з плином років ця пам'ять виявляється у певному ставленні до деяких речей, слів, вчинків. В українців пам'ять про голодомор трансформувалась у поважне ставлення до хліба.

Якщо вірити біблійській легенді, бо спершу Бог створив чоловіка, а вже потім йому пару – жінку. І саме жінка спокусила першого чоловіка здійснити гріх. Якою ж красою і переконливістю вона володіла, якщо змогла переконати першого чоловіка переступити через страшну заборону. З тих пір жінка була вірною супутницею чоловіка, розділяла з ним радість і горе, бідність та багатство.