Тополя – це українське національне дерево. Воно часто згадується в народних піснях, легендах, розповідях. Образ тополі був використаний багатьма українськими письменниками. Вона зустрічається у Тараса Шевченка, Павла Тичини, Василя Симоненка та інших митців. Багато обрядів та традицій пов’язано з тополею. Люди здавна вірили у такі прикмети: «Коли тополя пізно розвивається, знай, що літо буде прохолодне», «Високий, як тополя, а дурний, як квасоля», «Дівка — як тополя», «Стоїть посеред двору, як тополя». Українських красунь порівнюють з нею: «струнка, як тополя». Вона символізує красу та кохання. Часто у творах дівчата зустрічаються саме під тополею зі своїми обранцями. Іноді національне дерево зустрічається і в сумних мотивах:
«Не тополю високую
Вітер нагинає,
Дівчинонька одинока
Долю зневажає".
Здавна існує міф про виникнення тополі. В ньому йдеться про те, що колись жила гарна дівчина Поляна і був у неї коханий хлопець Стриб. Любили вони палко один одного і мріяли про щасливе майбутнє. Але доля вибрала інший шлях і розірвала їхню пару. Поляна була настільки красивою, що засліпила очі громовержця Перуна.
Не було іншого шляху в дівчини, мусила вийти заміж за нелюба. Проте, під час весілля Поляни та Перуна, Стриб вирішив на очах у коханої вбити себе і застромив меча собі в серце. Це розгнівило Перуна і він почав пускати блискавки та грім.
Полякалися люди, впали додолу, а коли все закінчилось, то побачили вони на місці, де стояла Поля, струнке та високе дерево. «То Поля!» - крикнув хтось з натовпу. І того часу це дерево стало називатись тополею.
Тополя росте по всіх куточках України. Її часто можна побачити обабіч дороги, біля поля чи водойми. Це дерево для мене дуже особливе. Тополя у моїх думках асоціюється з домівкою, тому що це дерево росте біля мого будинку. Воно оберігає мою оселю від всього поганого та приносить нам лише добро. Також тополя росте у селі, де проживає моя бабуся. Згадується дитинство: ігри у лузі, криничка біля поля і рідна серцю височезна красуня. Бувало, ходимо з бабусею на поле працювати, а потім до кринички – випити водички. І відпочиваємо під тополею. Сонце літнє та палюче, а під деревом свіжо та прохолодно. Розстелимо ковдрочку, ляжемо і засинаємо, бо втома від роботи знесилила наше тіло. Коли тополя починає пускати свій білий пух, то це дійство стає періодом щастя для малечі. Цього літнього сніжку так багато, що вся галявина стає як взимку – сніжно-біла. Багато часу ми провели під рідною тополею. Назавжди вона залишиться для мене рідною і пригадуватиме мені дитинство та рідну домівку.
| < Предыдущая | Следующая > |
|---|