Все школьные сочинения по литературе

Одного разу мені пощастило потрапити у ліс восени. Це був початок жовтня. Погода на диво було дуже хорошою, навіть трішки літньою. Мої батьки вирішили провести вихідний день і лісі. «Ми живемо у великому місті, - сказала мама, - лісу справжнього і не бачила, мабуть! Тож треба організувати поїздку!». Отак ми і вирішили організувати нашу невеличку подорож. В чомусь мама була права. Із природи я бачу лише парки, на які нас вивозять на екскурсії у школі. У лісі я не була уже дуже давно! На картинках він завжди такий красивий, чаруючий. Тож мене мамина ідея дуже захопила, а в тата просто не було вибору.

Зранку ми прокинулись, зібрали дорожні рюкзаки та вирушили у дорогу. Я все думала, яким буде той ліс? Чи не заблудимось ми? Мені навіть в голову прийшла ідея, щоб як Хлопчик-мізинчик із казки кидати за собою крихти хліба, щоб потім повернутися назад. Але я відкинула цю ідею: зі мною ж були батьки! Воно точно не дозволять мені заблукати!

Ліс зустрів нас величезною брамою. Крони дерев тягнулися до неба, ніби намагалися торкнутися сонця. Заходити між дерева було страшно, але мама була налаштована рішуче: ми прийшли гуляти до лісу, то ж мусимо гуляти. Але страшно було лише на перший погляд, далі ліс просто зачарував мене своєю магію! Перше, на що звертаєш увагу, коли заходиш до лісу – це невимовна тиша. Але це не та тиша, коли повністю відсутні якісь звуки, ні! Це тиша, наповнена дивними, незвичними для мого міського вуха звуками: де-не-де цвірінькали якісь пташки, потім спурхували і можна було почути звук їхніх крилець. Дерева стояли ніби мовчки, але одночасно можна було прислухатися і почути їхні голоси теж: вони мовби шелестіли, перемовлялись про щось. Я йшла протоптаною стежкою і пробувала уявити, про що вони перемовляються. «Хто ця дивна дівчинка і ці люди, - шепотіло одне дерево, - чому вони прийшли сюди? Що їм треба?». «Це, напевно, - відповідала йому розлога ялина, - люди, які ніколи не бачили лісу! Подивись, малій людині навіть трішки страшно! Сподіваюсь, вони не заподіють нам зла…». А подібних думок у мене й не було! Я дивилась на могутність дерев, на їхню красу і думала про те, що основним завданням людини є збереження цього природного надбання. Ми маємо любити ліси,берегти їх.

Під ногами шелестіло листя. Ми потрапили до лісу в прекрасну пору: осінь як раз розійшлась фарбами. Дерева стояли ще не голі, але такі красиві: червоні, жовті, багряні листочки прикрашали їхні гілочки і все це вкупі створювало прекрасне видовище! Мені хотілось повернутися додому та спробувати передати аквареллю красу цього природного дива. Мама розказувала мені про дерева, вчила розрізняти види дерев за формою листочків. Тато збирав жолуді. Тоді батьки показали мені грибочки. «Вони всюди, - сказала мама, - вони чекають тебе, але ховаються, перевіряють твою уважність, треба тільки придивитися». І вона мала рацію! Як тільки я зосередилась по пошуку грибів, я побачила, як же їх багато! Під листочками, вкриті гілочками та сухою травою, вони визирали і мовби сміялися наді мною. Тато розказував мені, які гриби можна їсти, а які ні. Я милувалась ними і не могла нарадітися такій чудовій можливості познайомитися з природою!

Осінній ліс – прекрасний, могутній, чудовий, заворожуючий. Я гуляла його стежками, затамувавши подих. Ми не заблукали, але гарно провели свій день. Після повернення додому сіла малювати картину про цю прогулянку, а потім ми зайнялися нашими грибочками: ще стільки роботи треба було проробити, щоб смачно їх приготувати! Моя душа раділа: ми готували грибочки, зібрані моїми власними руками. Я пишалася собою і була дуже вдячна батькам за таку прекрасну можливість.