У кожної людини є рідна мова. Я вважаю, що не завжди це є мовою країни, в якій ми народжуємося. Так склалося історично, що значна частина українців розмовляє російською мовою. Пам’ятаю, як я прийшла в 1 клас і ми мали в класі кілька дітей, які не те, що не говорили українською, а навіть не розуміли її! Бо в родині вони завжди чули мову своїх батьків. На мою думку, ніхто не має права критикувати таку ситуацію та осуджувати її. За кілька місяців ці діти адаптувались і чудово говорили зі вчителькою ламаною українською мовою, але коли повертались до батьків – повертались відповідно і до рідної, сімейної мови. Ми не обираємо батьків і не обираємо мову, якою вони будуть говорити. В якій родині ми народились – те нам і привили з дитинства мама і тато. Але є обов’язок кожної людини – вчити державну мову. Адже так само ми не обираємо і країну, в якій народитися. Якщо ми народились в Україні, ми автоматично стаємо частиною її культури, а частиною культури є і мова. Нею можна не розмовляти, але вчити і знати треба. Деякі цікавляться, навіщо це треба? Я можу сказати, що це не повинно викликати запитань: державна мова – це мова освіти, документів, мова законів. В Україні – це українська. То ж як можна її не знати?
Я розмовляю українською не тому, що це мій свідомий вибір чи бажання. Так говорять мої батьки, так розмовляли батьки моїх батьків і дальні мої предки. Говорити українською мовою в Україні – когось ще можна цим здивувати? Виявляється, що так. Ще існує частка людей, які запитують у мене: «А чому ти говориш Українською?». Можна подумати, що це така дивина! Якщо б я говорила китайською, тоді такі питання були б доречними, так… Чому? Мої батьки передали мені любов до України, бо культури. Вони багато розповідали мені про історію моєї держави, про її боротьбу, про мову. Я змалечку читала україномовні книги, зі мною всі розмовляли українською мовою і для мене саме вона є рідною. І її я передам також своїм дітям. При цьому я маю друзів, які говорять російською. Ми чудово розуміємо одне одного! Нам немає потреби підлаштовуватись під мову одне одного. Кожен може бути собою і при цьому є почутим та зрозумілим. Між нам не існує ніяких проблем. Так само, як мої батьки завжди говорили українською, їхні – російською. Це не їхній вибір! Проте моя подруга говорить, що вже своїм дітям намагатиметься прищепити саме українську мову. Ось так самовільно вона вирішила, що буде робити саме так! Для неї це вже буде вибір. Таким чином поступово, рік за роком, покоління за поколінням в Україні буде відроджуватись українська мова. Ми не повинні ставити одне одному запитання: «Чому ти говориш такою мовою, а не такою?». Людина сама відкриється і розкаже про це.
Для мене питання мови у спілкуванні з людьми не принципове до тих пір, поки вони не починають звинувачувати в чомусь інших або забувати себе. Я не розумію людей, які переходять з рідної мови на іншу в межах своєї країни. Якщо зі мною говорить російськомовна людина, я все рівно говорю рідною мовою, так само як і вона! Звичайно, якщо я точно знаю, що вона мене зрозуміє. Наприклад, деякі мої родичі, які мешкають в Москві, точно не зрозуміють моєї української, а я їх навпаки – розумію на всі 100%! Я інколи ще жартую, що українці – набагато освіченіші, адже можуть розмовляти обома мовами і не страждати від цього. А їм завжди потрібен перекладач. Але це лише жарти.
Тож я розмовляю українською, бо це мій вибір, бо це спадок моїх батьків, який я не можу зрадити, бо це мова моєї держави. Українська мова має в Україні державний статус, вона важлива, красива та прекрасна і я завжди буду вивчати її та любити. Кожен має прагнути до цього, але розмовляти кожен повинен так, як прагне його серце.
| < Предыдущая | Следующая > |
|---|