У відомій казці А. Екзюпері звучать такі слова: «Ми несемо відповідальність за тих, кого ми приручили». З цими словами важко не поповодитися. Вирішуючи завести вдома тваринку, треба дуже гарно обдумати це рішення, зважити всі за та проти, усвідомити шалену відповідальність, котра настає відразу після втілення цього задуму в життя.
Тварини – наші друзі. Вони потребують любові, догляду та турботи. Колись давно я дуже хотіла собаку, але мої батьки завжди були проти тваринок вдома. Вони вважали, що я, як часто буває з дітьми, награюся з нею і втомлюся, а потім тваринка виявиться нікому не потрібною. Років в 4 мені подарували хом’ячка. Це була моя перша радість, мій перший домашній улюбленець. Я радо доглядала за ним, чистила його клітку, виносила його на вулицю, годувала його, гралася з ним. Я дуже його любила! Завжди намагалась пам’ятати про те, що в мене є обов’язки по відношенню до цієї тваринки, що він – частинка нашої сімї. Хом’ячок помер через 4 роки, від старості. Вже потім я знала, що гризуни рідко коли живуть довше.
У другому класі я принесла на дачу песика. Це було маленьке цуценя, брудне, нерозчесане і нікому не потрібне. Мама дуже сварилась, переймалась, що ми будемо з ним робити, але все-таки дозволила його лишити, він жив у нас на дачі. Ми його покупали, вичесали, вивели бліх та паразитів, назвали Пуфіком. Це був надзвичайний собака! Ціле літо я щодня ходила на дачу та відносила йому попоїсти, гралася з ним. Але настала осінь, на дачу ми почали їздити все рідше, а собаку забрати в квартиру не могли. І я пообіцяла чесно ходити до свого улюбленця принаймні через день, щоб принести йому їжу. Я досі пам’ятаю, як восени, зимою та навесні через день я завжди ходила пішки далеко до дачі з пакетиком їжі для свого улюбленця, як він мені радів, коли бачив мене біля будинку. Тоді я довго-довго з ним гралася і не могла зібратися духом, щоб піти додому, тому часто поверталася затемна. Так тривало чотири роки: відповідальність за мою тваринку не полишала мене ні на мить. Мій брат розподіляв ці обов’язки: ми ходили іноді по-черзі, іноді разом, але ніколи не було дня, щоб ми забули про те, що десь за 4 кілометри від нашого будинку на нас чекає білий кумедний пес з коротким хвостом, котрий хоче їсти та гратися.
Однак сталася пригода, котра назавжди змінила моє ставлення до домашніх улюбленців. Домашні обставини змінились так, що довелось продавати дачу і прийняли нелегке рішення знайти собаці нових господарів. Це було дуже важко не лише для мене, але для всієї сімї. Адже всі звикли до Пуфіка і нелегко його було відпустити. Однак це сталося. З тих пір я згадую свого собаку з печаллю та сумом і говорю собі, що більше ніколи не заведу таку тварину, котра вимагає любові та турботи. Це дуже боляче, коли життя повертається таким чином, що треба розлучитися, а обставини не дозволяють вчинити інакше. Я впевнена, що для тварини це був теж великий стрес. Нехай вона жила самотня на дачі і бачила нас через день, однак вона нас любила і завжди чекала, вона прив’язалась до нас. А тоді ми її зрадили. Можливо, я зможу завести рибку, хом’ячка чи іншу маленьку тваринку, котра не проявляє такої сильної емоційної прив’язаності до людини. З такими тваринами простіше, а от собаки – вони зовсім як люди. А ще вони дуже люблять простір. Пуфік жив надворі, йому було місце бігати, гратися, насолоджуватися життям. Жити в квартирі собаці дуже тяжко, вона не може відчути свободу бігу, не може насолодитися радістю життя повною мірою, як це належить тварині.
Можливо, коли я виросту, в мене буде приватний власний будинок, в якому я буду жити. Тоді я наважуся ще раз мати власного собаку. І він буде поруч. І цього разу я його не зраджу і не покину.
| < Предыдущая | Следующая > |
|---|