Все школьные сочинения по литературе

Коли настає моя улюблена пора року – весна, я дуже люблю відвідувати якісь природні особливі місця. Це або парк, або місце біля річки, або ліс. До лісу добиратися дуже далеко, тому найчастіше ми з подругою просто гуляємо в парку. Так любо спостерігати за природою, котра прокидається!

Наш парк розташований біля прекрасної річки. Синьою стрічкою вона простягається із заходу на схід. Вздовж її берегів ростуть верби, купають своє гілля в чистій воді. Ця річка – особлива. В ній не можна купатися, ловити рибу. Місцева влада дуже її оберігає від негативного впливу, адже вона така красива і така важлива для нашого середовища!

Вздовж одного з берегів тягнеться наш місцевий парк. В нашому невеличкому місті він один-єдиний, тому тут часто гуляє багато людей. Сідаємо на лавочку та милуємося красою природи. Дерева струнко тягнуться до неба, де-не-де вже можна помітити свіженькі молоді листочки. Вони такі красиві! Ще не обпалені сонцем, не обвіяні вітрами, несміливо визирають з-за гілочок та намагаються спіймати перші сонячні промінчики. Від гілочки до гілочки літають метушливі пташки. Вони теж радіють весні. Ця зима була дуже довга та холодна, за нею засумували вже всі! І, сидячи на лавочці, я починаю розуміти, що теж чекала цього всього. Нарешті! Нарешті настає весна. Милуюся красою природи: доріжки встелені несміливою першою травичкою, на кущах теж з’являються листочки. А під ними – цілий світ! Метушливі комашки починають своє рухливе життя. Бігають туди-сюди, цілеспрямовано переміщуються невеличкими купками, щось шукають, чого прагнуть.

Я сиджу на лавочці і вдихаю свіже повітря. Навесні навіть дихається якось не так. Ніби легше, простіше. Вже розумієш, що вітер – не такий морозний, а сонце – не таке далеке. І від цього так хороше на душі, що відчуваєш якесь єднання з цієї природою, котра, прокидаючись, тягне свої невидимі рученята до далекого синього неба, такого чистого і безхмарного в пізньому березні.

Поверхня річки чиста, гладенька, ніби скло. Здається, що можна стати та піти по ній прямісінько на протилежний берег. Опущені у воду віти верб нагадують довгі руки, котрі купаються у ванночці. Верби теж стомились від холоду: всю зиму вони стояли на сторожі льоду та снігу, а тепер врешті можуть зануритись у водичку, нехай ще холодну, але таку довгоочікувану, рідку прохолоду!

Природа надихає все довкола. Так хочеться творити: писати, співати, малювати. Дістаю блокнот та олівця, починаю малювати. Несміливо виводжу лінії найближчих дерев, кущів, штрихую травичку. Навіть по сірому малюнку розумієш, що це вже не зима, навіть не дивлячись на те, що я не маю кольорових фарб чи олівців. Пролетів біля мене метелик. Звідки він тут? Що він забув тут? Ще так прохолодно ,і квітів ще не видно, але ця маленька істота вже не дочекається, коли зможе пурхати від зелені до зелені, шукаючи зручненької зупинки.

Насправді в будь-яку пору року природа прекрасна. Але інколи так втомлюєшся від одного й того ж пейзажу, що починаєш радіти найменшим змінам в середовищі. Ось так і я. Якихось три місяці тому сиділа, зачудовано дивилась на дзеркальну поверхню свіжого льоду на цій же річці, а тепер радію, що нарешті бачу темну водичку. Скоро настане літо і зелене різномаїття листя і трав надихатиме мене на нові слова!