Щодня ми ходимо до школи вчитися. Це дуже нелегке завдання, адже ми вивчаємо велику кількість предметів мусимо вчити багато інформації, багато фактів. Багато чого знається нам непотрібним, хтось каже: «Навіщо мені ця математика, я буду журналістом!». А хтось: «Нащо мені українська мова, якщо я не буду філологом!». Але є навчальна програма, відповідно до якої треба все це знати і як би ми не нарікали, ніхто нічого нам змінювати не буде.
На мою думку, вивчення «непотрібних» предметів дається нам не для того, щоб ми знали багато формул чи дат. Адже як підказує досвід наших батьків, значна частина вивченого школі вивітриться з нашої голови за кілька років після її завершення. В університеті ми оберемо собі спеціальність і вже будемо отримувати її, здобуваючи профільні знання. Але для чого ж тоді майбутньому філологу фізика, а програмісту українська мова?
На мій погляд, вивчення багатьох предметів має на меті виховати у нас характер. Життя – нелегка штука і не завжди воно дарує нам радість робити те, що до вподоби. Чим дорослішими ми стаємо, тим більше нас життя обтяжує різного роду обов’язками. Ми все менше почнемо говорити про права і все більше про зобов’язання перед університетом, батьками, державою, суспільством… Вивчаючи формулу з фізики, яка, здавалось би, нам ніколи в житті не знадобиться, ми робила зусилля над собою, згуртовуємо всю свою волю, все своє терпіння та робимо те, що треба, а не те, що хочеться. І кожна така спроба – це маленька перемога над собою. таким чином загартовується наш характер, ми привчаємо себе до почуття відповідальності та певних зобов’язань.
Звичайно, все це дуже гарно звучить на словах. В справжньому житті всі ми терпіти не можемо математику, фізику чи українську мову, а подібні розмови про відповідальність мало кого надихають. Однак, я вважаю, якби вчителі нам частіше говорили про це, можливо б, ситуація трішки змінилась.
Навчання – нелегка справа. Однак дуже необхідна. Ще як тільки ми робимо перші кроки, батьки займаються нашою освітою: вчать нас говорити, писати, рахувати, вивчають з нами віршики, пісеньки та всіляко розвивають нас. В садочку нас навчають вже багатьом напрямкам роботи, а в школі все стає на новий рівень. І я вважаю, що нам, дорослим школярам, є чому повчитися в маленьких діточок. Що було б, якби дитя, вперше ступивши крок і тут же впавши, більше ніколи не спробувало підвестися знову? Але ж ні, діти встають і роблять спробу за спробою, падаючи і підіймаючись знову і знову. Коли ми дорослішаємо, разом з дитячою безпосередністю ми втрачаємо і певну стійкість, витривалість. Скільки учнів покинули вчити якийсь предмет після першої невдалої спроби? «Не вийшло – значить не моє!» - кажуть вони впевнено. Але навчання в тому і полягає, що треба робити багато спроб, перш ніж якась із них буде вдалою. А тоді смак перемоги дарує наснаги на наступні спроби, вселяє віру та надихає. Але варто розуміти, що не буває навчання без поразок та без помилок. Якби люди робили помилки і відразу кидали свою справу – ми б, напевне, й досі жили у печерах.
| < Предыдущая | Следующая > |
|---|