У мене біля вікна розпустилась на клумбі квітка. Звичайно, це сталося не вперше, адже там щороку розквітає десятки різних квітів, але цього разу чомусь квітка привернула мою увагу більше. Вона ніби зазирала у моє віконце, силуючись розгледіти, що ж за ним знаходиться? Хто там живе? І як живуть ці істоти, які дали їй можливість рости саме тут, біля цієї хати, в цьому дворі?
Я щоранку, прокинувшись, відчиняла вікно і дивилась на свою квітку. Я називала подумки її «своєю», бо мені почало здаватися, що вона мене відчуває і розуміє і теж мені щоранку посміхається. Разом зі мною вона повертала свою голівку до сонця та лагідно підставляла свої ніжні пелюсточки, раділа і сміялась разом зі мною. Її оточували інші квіти, троянди, піони, чорнобривці, а вона була зовсім інакшою – ми не садили її, вона виросла сама. І вона була така прекрасна! Але, здавалося,вона відчуває себе самотньою тут, чужою і їй трошки страшно. Щовечора вона схиляла свою голівку до землі, згортала пелюсточки та поринала в нічний сон. Але одного разу, коли я пізно ввечері вийшла на вулицю, я побачила, що вона не до кінця згортається до сну. І я подумала, що вона ніколи не спить. Вона прислухається до навколишнього світу, прислухається до своїх сусідніх рослинок, насторожено дослухається до навколишніх звуків. Спів пташок в садку, дзюрчання струмка на тому боці вулиці, писк комарів та цвірчання цвіркунів – напевне, нічого не випадала з її уваги. Ця квітка боялася цього світу. І не дивно, вона ж була така тендітна, така маленька, вона мала тонесенькі яскраво-зелені листочки та ніжно-рожеві пелюсточки. Подібних квіточок у нашому дворі не було і я дивувалась, звідки вона тут взялася.
Минала весна, літа, настала осінь. Моя квіточка потускніла і я відчула, що ось-ось вона залишить мене, відцвіте і залишить в невідомості. Адже я не знатиму, чи виросте вона ще раз, чи зустріну я її ще раз. Я сідала біля неї навпочіпки, милувалася її красою, вдихала її ніжний солодкий аромат та тихо промовляла: «Не бійся, квіточко, ти тут не сама». Але квіточка боялась і згодом вона залишила наш сад. Голівка її назавжди похилилась до землі, зелене листячко пожовкло і я мусила змиритися з тим, що треба чекати весни для того, щоб, можливо, побачити її ще раз.
До мого класу в той вересень перейшла нова дівчинка. Вона перелякано сиділа на останній парті, боячись сказати новим однокласникам бодай слово. Вона відчувала себе чужою та не такою. Десь в іншому місті залишився її рідний клас, де вона почувала себе впевнено, але тепер вона мусила звикати до нас, до нових однокласників. Ніхто не поспішав з нею подружитися, всі сторонилися новенької та закривали їй доступ до своїх компаній. І тут я згадала свою квітку, котра самотньо росла в садку, щоночі прислухаючись до сторонніх звуків, чужих звуків, які її оточували. І мені стало шкода новеньку, я порівняла її з тою квіткою і справді знайшла багато спільного. На одній перерві я запропонувала новенькій пересісти до мене, розповіла їй про місто, про вчителів, запросила в гості. Її погляд одразу засяяв вдячністю та радістю, вона почала усміхатися. З тих пір ми найкращі друзі.
А навесні моя квітка знову зацвіла і я з радістю показувала її своїй новій подрузі.
| < Предыдущая | Следующая > |
|---|