Все школьные сочинения по литературе

Мій тато каже, що про людину треба судити не за її словами, а за її вчинками.

Буває так, що у своїх висловлюваннях людина смілива й цілеспрямована, а коли з’являється необхідність проявити ці риси на ділі, вона опускає руки та відходить у тінь. Про таку людину кажуть, що її слова розходяться із ділом. З нею ніхто не буде дружити, бо у скрутну мить на таку людину не можна буде покластися, на її допомогу навряд чи можна буде розраховувати. Однак, на щастя, існують такі люди, у яких слово ніколи не розходиться з ділом. Їхні вчинки завжди помірковані.

У Святому Писанні сказано: «Спочатку було слово…» Ми живемо у двадцять першому столітті, але ще й досі людство не вигадало іншого такого сильного й дієвого засобу впливу, як слово.

Словом можна вдарити. І це не просто вдалий вислів чи яскраве порівняння. Словом насправді можна завдати людині сильного болю. Пригадайте, як часто ми піддаємось емоціям та говоримо якісь образливі, різкі фрази. Наші друзі та рідні страждають через це, та й нам самим стає дуже соромно та не по собі. Нас починає мучити сумління, ми думаємо, що не варто було так говорити, але повернути назад одного разу промовлене слово вже неможливо. Недарма існує таке прислів’я: «Слово – не горобець, вилетить – не спіймаєш». Народна мудрість вчить нас тому, що потрібно бути вкрай уважними до своїх слів. Іноді буває так, що одне необережне або образливе слово може зламати й звести нанівець роки міцної дружби. І тоді навіть найближчі друзі можуть стати злісними ворогами, які навіть не будуть вітатися одне з одним. Ось якої шкоди може завдати необережне слово.

Праця облагороджує людину. Всі ми, безперечно, чули таке ствердження. Але чи кожен з нас це розуміє? Та й взагалі, яким чином людина може стати кращою, завдяки праці?

Згідно з теорією Дарвіна, людина походить від мавпи. Колись дуже давно, тисячі років тому, мавпа у процесі еволюції навчилася прямо ходити та навчилася працювати. Первісні люди навчилися обробляти землю, саджати зерно, збирати врожай.

Кохання – це найніжніше та найпрекрасніше почуття. Хіба може щось порівнятися із тим, яке тепло огортає нашу душу і як полохливо б’ється серце, коли знаходишся поряд з коханою людиною. Хочеться завжди бути поряд і ніколи-ніколи не розлучатися зі своїм коханим!

У світовій літературі є багато прикладів справжнього кохання. Наприклад, Ромео та Джульєтта, Боні і Клайд, Фауст і Маргарита, Євгеній Онегін та Тетяна Ларіна, Орфей та Єврідіка тощо. Через любов до вродливої жінки розпочиналися жорстокі та кровопролитні війни. Пригадаймо історію кохання Паріса та прекрасної Єлени, яка спричинила початок Троянської війни. Та водночас любов може стати рушійною силою, яка надихне чоловіка на мужність та хоробрість. Могутній Одіссей вижив у боях під стінами Трої, а потім ще десять років блукав морями, аж поки зміг повернутися додому, де на нього вірно чекала його кохана дружина Пенелопа. Жодних перепон не існує для двох закоханих сердець. Якщо відчуття по-справжньому сильні, то ані заборони, ані суспільна думка, ані навіть родинна ворожнеча не стане на заваді.

У кожного народу є власні національні символи. Це може бути герб, прапор або інша символіка. Для українців найкоштовнішими національними символами є калина, Дніпро, традиційні орнаменти вишивки тощо. Також у кожного народу є талановиті митці – поети та письменники. Саме вони прославляють свою країну, звеличують її серед інших націй світу. Для України такими геніями національної культури є Іван Франко, Леся Українка, Григорій Сковорода. Проте, безперечно, першим у цьому переліку має бути ім’я славетного Кобзаря – Тараса Григоровича Шевченка.

«Ти знаєш, що ти – людина? Ти знаєш про це чи ні?» - запитує у своєму вірші талановитий український поет Василь Симоненко. Дійсно, чи замислювались ми колись про це? Що означає насправді бути людиною?

З точки зору фізіології чи анатомії, ми всі – люди. Кожен з нас має голову, руки, ноги. Ми дихаємо, споживаємо їжу, дорослішаємо, старіємо. Від інших живих істот на планеті Земля ми відрізняємось тим, що маємо інтелект і мову. Невже цього досить? Чому ж тоді Василь Симоненко так наголошує на тому, що потрібно усвідомлювати себе людиною? У чому ж секрет?

Ми живемо в Україні. Це наша Батьківщина, наша рідна земля. Тут народилися й жили наші діди й прадіди, наші матусі й татусі. Ця земля давала мужність і силу нашим воякам у боротьбі за незалежність, у війнах із загарбниками. Наша земля надихала поетів та письменників на створення геніальних поетичних та прозових творів. Композитори створювали чарівні пісні, натхненні величчю рідної землі. Художники відображували красу нашої Батьківщини фарбами на полотні.

Геніальна українська поетеса Ліна Костенко в одному зі своїх віршів пише: «Коли в людини є народ, тоді вона уже людина». Я вважаю, що в цих словах прихований дуже глибокий зміст. Ці рядки наштовхнули мене на роздуми про те, що таке народ, і чи може людина існувати у цьому світі та усвідомлювати себе повноцінним членом суспільства без співвіднесення себе з певним народом. Ці питання можна віднести до розряду вічних, бо завжди, у всі віки люди будуть замислюватися над ними.