Коли я була маленькою, ми з друзями часто намагалися знаходити якісь цікаві знахідки в селі. То ми віднаходили дивну квітку і вірили в її чарівні властивості, то часом знаходили закинуту стежку, яка вела до лісу, і вигадували, куди вона може вести: в паралельний світ чи, можливо, до будиночку, де мешкала Червона Шапочка? А одного разу ми знайшли те, що захопило нас надовго. Ми знайшли джерело.Щоліта я відвідую свою бабусю у селі і живу там декілька тижнів. Я люблю проводити там час, люблю гуляти сільськими вулицями, вдихати свіже природне повітря. В місті повітря не таке: воно важче, воно насичене людьми. А в селі – все інакше. Тут пахне працею, деревами і сінокосами, тут хочеться вдихнути на повні груди і назавжди запам’ятати це відчуття насиченості природою.
На околиці села, біля закинутої хати з-під землі виривалася на волю вода. Спочатку ми злякалися – ми були маленькі і вперше бачили таке, щоб вода йшла з-під землі, а не капала з неба! Ми звикли бачити воду в річках, в колодязях, в дощі, але таке бачили вперше. Тоді ми як годиться почали вигадувати історії. Чого ми тільки не говорили про те джерело! Спершу вигадали міф про те, що ця вода отруйна і той, хто до неї доторкнеться, відразу загине. Тому ми оминали її всіляко. Ми мали достатньо причин, щоб повірити в це: хата біля джерела була в такому занедбаному стані, там дуже давно ніхто не жив, а в селі навіть ніхто не пам’ятав останніх мешканців цієї оселі. Тому ми вирішили, що це вода знищила життя на тому подвір’ї.
Ми приходили до джерельця і спостерігали за ним годинами. Дивилися, як вода ллється і переливається на сонці,і ніколи не закінчується. Ми чекали, коли вона зупинить свій рух, ми не могли повірити, що вона б’є з-під землі без перестану. Але одного разу ми мусили зізнатися бабусі, куди ми ходимо, розповіли їй свою таємничу історію. Вона уважно слухала, з розумінням кивала… А тоді просто розсміялася. Я не могла зрозуміти – що тут смішного? За селом знаходиться отруйне джерело, треба бити на сполох, всіх попередити… А вона сміялась! Моєму обуренню не було меж.
Та бабуся, побачивши моє обурення, припинила сміятися. Вона уважно поглянула на мене та попросила показати знахідку. Ми прийшли до джерела, вона нахилилась, зачерпнула жменьку водички і… випила її. Я ледь не закричала «Стій!», але бабуся налаштувалась щось мені розповісти. І тоді все стало на свої місця.
Наша знахідка – це було справжнє джерело, яке знаходилося біля тої хати вже дуже давно. І воно ніякого відношення не мало до того, що в хатині ніхто не живе. І що найцікавіше – вона в ньому була чистіша, ніж в криниці і дуже корисна. Бабуся говорила, що ця вода йде з надр самої землі, вона не забруднена людською працею і не отруєна ніякими шкідливими речовинами, тому її можна пити стільки, скільки душа забажає. Я спробувала і справді: вода виявилася до того ж дуже смачною.
Однак вона мала одну таємницю – пити її треба виключно на місці, відразу з долоньки, бо якщо набирати її у відро чи пляшку і чекати, вона втрачає свій смак. «Така вода вмирає, - говорила бабуся, - її треба пити зразу, поки вона жива і дарує найбільшу користь».
З тих пір ми не боялися джерела.
| < Предыдущая | Следующая > |
|---|