Прокидаюсь рано – вже не так світло спозаранку, як колись. Підійматись тепер важче, бо хочеться ще поспати, але ж попереду цілий день, купа справ, тому треба брати себе в руки. Коли дні стають все коротшими – прокидатися стає вже важче. Розплющую очі – а навколо ще ніч, хоча вже сьома ранку. Помалу залишаю своє тепленьке ліжко та пухку ковдру і прямую на кухню: там мама вже готує запашний сніданок. Відразу видно: будинок вже не спить і новий день вже на порозі. Підхожу до вікна, солодко потягуюсь і… завмираю від подиву.
За вікном сталося щось неймовірне. Ще вчора я засинала біля голих дерев, котрі згинались під холодом пронизливого вітру, а повертаючись зі школи, хлюпала черевичками по калюжам. Останнє листя з дерев вже залишило своє місце проживання і вже лежала мертвою купою на доріжках. Воно вже не тріскотіло, як на початку осені і не мало того приємного жовтогарячого осіннього аромату, як завжди. А сьогодні – о диво! – все змінилося! Сірі доріжки, похмурі прибудинкові території вкрив білий пухнастий сніг. Згадую, що сьогодні перший день зими і серце завмирає від несподіванки. Зима…
Перший зимовий ранок неймовірний. Майже рік минув з того часу, як я востаннє бачила сніг, я звикла до зелених, жовтих, сірих кольорів… А тепер все довкола біле. Кожна гілочка на каштанах за моїм вікном, кожен дах на сусідніх будинках, кожна лавочка вкрилися шаром пухнастого снігу. На перший сніг спочатку дивитися не звично, очі жмуряться, але звикають: тепер це буде щодня. Вітру немає, кругом тиша і сніг. Павутинкою заплелися по снігу перші сліди людей, котрі зі сходом сонця вже вирушили на роботу. Цікаво, чи рипить сніг? Дуже люблю цей звук зимовими ранками.
На вікні мороз намалював чарівні узори. Я завжди дивуюся, як така краса створюється нізвідки? Дивлюсь на малюнки здається, що рука справжнього майстра вивела ці незвичайні візерунки. Повільно з неба на землю падають сніжинки, кружляючи в зимовому танку. Вони нікуди не поспішають, ніби насолоджуються миттю польоту, затримуються біля самісінької землі на мить, а тоді лягають рядочком одна на одну, вкриваючи змучену після літа і осені землю білою шубкою. «Будь спокійна, - шепочуть вони землі, - тобі час відпочити. Ти довго цвіла, буяла пишним цвітом, давала людям плоди для їжі, а тепер настав час для сну. Відпочивай…»
Милуюся красою зими. Вона дарує передчуття якоїсь казки. Адже вже зовсім незабаром розпочнеться шалена передсвяткова метушня. Люди почнуть наряджати ялинки, прикрашати оселі, купувати подарунки, готуватись до святкової вечері… Але все це буде потім. А зараз – це прекрасна мить. Це зимовий ранок, котрий дарує спокій та натхнення.
Беру ручку та блокнот і пишу поезію. Зима часто мене надихає. Є в ній щось особливе, чаруюче. І саме зимовий ранок дарує це натхнення. Цікаво, але в інші пори роки я більше задоволення отримую від природи ввечері. Мабуть, цим зима і особлива – своїми тихими, мовчазними, сріблястими ранками.
Сріблиться на вулиці сніг всіма відтінками білого. Скоро настане день. Але новий зимовий ранок не за горами…
| < Предыдущая | Следующая > |
|---|