Все школьные сочинения по литературе

Кожна людина сама обирає, в що їй вірити в своєму житті. Одні люди вірять в Бога, інші не дуже, одні вірять в якийсь духовний світ, що існує паралельно з наших, інші взагалі вірять в сили вітру та сонця. Це вибір кожного. Однак є частина людей, котрі все це називають одним словом «доля». Наприклад, якщо день минає погано, одна невдача змінює іншу і не виходить якось втілити свої плани в життя, то можна сказати: «Значить, просто не доля» або «Не судилося». Я не знаю точно, в що я вірю. Можливо, мій світогляд лише формується і колись я зможу повірити в щось більш конкретне, але зараз я можу сказати, що вірю в якусь долю. Для цього є кілька причин, котрі пов’язані з моїм особистим досвідом.

Коли я відвідувала садочок, у мене була найкраща подружка. Деякі люди погано пам’ятають роки свого раннього дитинства, а от я навпаки – пам’ятаю їх дуже яскраво і дуже чітко пам’ятаю цю милу прекрасну дружбу. Подругу звали Каріною і ми так чудово дружили! По-перше, ми мешкали в одному дворі, тому наші пригоди після залишення садочку не закінчувались, а лише починалось. Ми разом будувати пісочні замки, гралися ляльками, вигадували різні ігри та веселі розваги. В садочку, коли була сонна година, ми лежали і дивились одна на одну, а коли вихователька ходила між ліжечками, міцно заплющували очі, щоб після того знову тихенько посміхатися. Коли нам було по 6 років і ми святкували випуск із садочку, наші мами сказали нам, що ми підемо до однієї школи, до одного класу. Які ми були щасливі! Але не так сталося, як гадалося: Каріниного тата перевели на роботу в інше місто і вони переїхали. Мені тоді ніхто нічого не сказав, я здогадалась про це з розмов дорослих. Я лише дивувалась, коли прийшла на перше вересня і не побачила улюбленої подружки. З тих пір я постійно згадувала про неї, я дружила з іншими дітками, але ні з ким мені не було так весело. А коли я була в 4 класі я раптом посварилася з усіма, з ким спілкувалась. Я вже не згадаю причину тих конфліктів, але мені було дуже сумно і самотньо. Я не хотіла йти до школи, щоранку намагалась вигадати причину, котра б змусила мою маму дозволити мені залишитись вдома. Я мріяла переїхати в інше місто, перейти до іншої школи, але це було неможливо.

І от в такий сумний момент мого життя стається справжнє диво: одного прекрасного зимового дня вчителька сказала нам, що до нашого класу прийде новенька дівчинка. Який же був мій подив, коли виявилось, що це була Каріна! Вона зразу мене впізнала, а я впізнала її! У мене одразу з’явилось бажання і сили вчитися далі, щоранку збирати портфеля та йти на уроки. Її родина повернулась до нашого міста, а дівчинку перевели до нашої школи. От це була справжня доля.

Цей приклад дає мені підстави вважати, що в кожного з нас є своя доля: певні люди приходять в наше життя саме тоді, коли ми цього найбільше потребуємо. А події, котрими обдаровує нас життя, відбуваються саме в тій послідовності, котра потрібна конкретно саме нам, котра допоможе нам або знайти себе, або стати кращим, або стати сильнішим. Хтось скаже, що це просто збіг обставин. Але треба просто уявити, який це був вчасний, доречний та вдалий збіг обставин! Я ні з ким не хотіла дружити, ходити до школи, і тут з’явилась вона – подруга мого дитинства.

Ми вже підросли. Звичайно, я спілкуюся з рештою класу: все-таки ми стали набагато дорослішими, причин для конфліктів у нас дуже мало. Але Каріна й досі є моєю найближчою подругою: доля подарувала мені цю людину, відібрала її в мене та повернула тоді, коли я найбільше цього потребувала. Хіба це не диво? Я тепер набагато простіше ставлюсь до всіх життєвих випробувань, доля знає, що треба нам при піднести і коли.