Одного разу ми вирушили в невеличку подорож Україною. Їхали ми автомобілем. Ми були всією сім’єю: я, мама і тато. Дорога була неблизька, але така захоплива та цікава!
З Києва ми вирушили до Канева. Це місце, де похований Тарас Шевченко. Ми гуляли містом, насолоджувалися його атмосферою. Звичайно ж ми вирішили відвідати Тарасову могилу. У мене захопило подих від краси, яку я там побачила! Все було точнісінько як в поезії:
«…Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі
Було видно… Були чути, як реве ревучий».
З могили відкривається незвичайний вид! Видно поля, лани, Дніпро простягнувся широкою стрічкою із півночі на південь. Ми дуже добре провели час і знову вирушили в дорогу. На нас чекала Умань: я багато чула про парк, відомий своєю красою і мріяла там побувати, тому батьки вирішили зробити мені такий подарунок. Був кінець травня, як раз закінчився навчальний рік і вони таким чином привітали мене із закінченням 8 класу.
Під час цієї подорожі я зрозуміла, як я люблю дорогу. Тільки не як якесь конкретне значення, а як щось абстрактне: дорогу вперед, до пригод, до почуттів, до вражень та емоцій. Я під час поїздки весь час дивилась у вікно. Ми їхали повз різні містечка і села, повз нас їхало безліч інших машин. Я весь час думала про те, куди вони прямують? Хтось, напевне, їде відпочивати з родиною, хтось, можливо, вирушив далеко у справах. Дехто повертається додому, студенти їдуть до рідних батьків, а батьки повертаються до дітей. Мені дуже подобались наші зупинки. Поки тато заправляв автомобіль, ми з мамою пили каву або чай в придорожніх кафе. Там відпочивають безліч таких, як ми туристів, котрі прямують прямо з якоюсь метою. Ми перекидались кількома словами і розбігались: наші дороги розходились. Як кораблі в морі, різні люди то сходяться, то розходяться під час будь-якої подорожі.
Дорога до Умані не забрала в нас багато часу. Там ми відвідали відомий Софіївський парк. Я зробила величезну кількість прекрасних фотографій, вони й досі зігрівають мені серце. Так любо дивитись на них та згадувати ту поїздку! Але час не резиновий, тому ми вирушили далі. Попереду чекала Одеса, наша кінцева зупинка. До неї ми їхали найдовше. Одна дорога змінювала іншу, змінювався вид за вікном, люди, машини. Не змінювався лише мій настрій: я отримувала задоволення від кожної хвилини, проведеної з батьками під час поїздки!
Біля моря ми провели цілих 5 днів. Я розважалась, плавала в морі, хоч воно і було трішки холодним, адже до літо тільки-но почалось. Однак, я не могла стриматись, щоб не пірнути хоча б разочок. Мама була не проти. Вона теж залюбки плавала разом зі мною. В Одесі панує якась особлива атмосфера радощів, гумору, гарного настрою. Там всі посміхаються, жартують. Здається, що в цьому місті панує мир, спокій та щастя. Збираючись додому, батьки запитали мене, чи сподобалась мені поїздка. Я навіть довго не думала. Звичайно! Це була найдовша подорож в моєму житті. Ми, на жаль, маємо не багато можливостей десь бувати, тому ця поїздка була дуже жадана та особлива.
Додому повертатись теж було приємно. Не дарма кажуть, що найкраща дорога – це дорога додому. Ми їхали тим же шляхом, але, здавалося, що час минав набагато швидше. Ніби тільки сіли а автомобіль – а вже завернули до рідного дому. Домівка зустріла нас теплом. Довелось повертатись до звичного режиму життя: батьки до роботи, у мене почались тоді довгі літні канікули. Але дорога, яку ми здолали в цій міні-подорожі, принесла мені стільки вражень та емоцій, що спогади про неї зігрівали мене ще протягом цілого року. Сподіваюсь, наступного літа в нас буде можливість побувати ще десь, адже Україна така велика і прекрасна, і стільки всього ще варто побачити!
| < Предыдущая | Следующая > |
|---|