Пригадую, коли я була маленька, ми часто відвідували бабусю і дідуся. Вони мешкали за містом в маленькому будиночку, а біля нього була величезна територія: садок, город, квітник. Бабуся дуже любила роботу на землі. Вона була старенькою, в неї боліли ноги, але вони ніколи не припиняла там працювати. «Земля мене зцілює, - говорила вона, - біля неї легше дихається». Вона вчила мене розрізняти різні рослинки, розказувала, що і коли треба саджати, як доглядати овочі та фруктові дерева, як боротися зі шкідниками. Ці розповіді були такі цікаві, що я слухала, затамувавши подих. Ще ніколи я не бачила такої любові до землі. Але я виросла в іншому місті і для мене все це було таким дивним, незвичним, далеким. В квартирі ми вирощували все життя кілька квітів на підвіконні і все. А бабуся ж відкрила мені двері у світ справжньої природи та любові до землі.
Це почуття вкорінено в українську душу. Особливо це відчувається, коли спостерігаєш за старшим поколінням. Їм важко жити в місті, їм хочеться повітря. Саджати щось, копати, поливати – ось що вони люблять понад усе. Мій дідусь завжди допомагав бабусі. Тільки-но наставало перше тепло: вони одразу з’являлись на городі, а роботи там було стільки! Працювали все літо і пів осені, ніколи не жалілись, не казали, що важко, що набридло. Батьки пропонували придбати їм квартиру в місті, а хатку продати.
- Ніколи в житті я не покину свій клаптик! – заперечувала бабуся, - зараз так просто: продав, купив, знову продав. Про це землю мріяло стільки народу з мого покоління!
І в цьому вона мала рацію. Вже коли я стала доросліша, зацікавилась історією, почала читати більше книжок, я дізнавалась поступово про гірку долю нашого народу. Особливо мене вразила на цю тему повість Михайла Коцюбинського «Фата Моргана». Як люди мріяли про землю! Як вони хотіли мати щось своє, працювати на нього, саджати щось. Одна з героїнь там просто марила клаптиком власної землі. Це здавалось нейздісненною мрією, та так і виявилось: всі сподівання персонажів були марними.
Нам сьогодні важко в це повірити. Про що мріють сучасні люди? Про телефони, комп’ютери, подорожі, освіту, хорошу роботу, гроші в банку. А тоді хотіли просто землю… Мріяли садити цибулю, картоплю, щовесни саджати овочі, а щоосені їх збирати. Тому я чудово розумію свою бабусю! Їй від її бабки перейшло багато історій про те, якими безземельними та нещасними були колись українці, як вони то кріпакували, то працювали на панщині, а то мусили віддавати все в колективні господарства за Радянського союзу, а тих, хто мав бодай щось, називали куркулями та могли покарати: відібрати все або заслати на Сибір. Не дивно, що в наступних поколіннях і до сьогодні знаходиться відгомін тих років: велика кількість людей похилого віку прив’язані до своєї землі і не хочуть її відпускати, не припускають навіть думки про це. Живуть біля неї, працюють з останніх сил.
Прив’язаність українців до землі показує нам, як сильно історія впливає на нас, як ми залежимо від того, що було колись давно. Ми можемо прочитати про ті події в книжках, побачити їх у фільмах, а вони в свою чергу впливають на наших рідних та їх світогляд. Бабуся з дідусем так і мешкають біля своєї землі, обробляють її разом та плекають кожну рослинку. Вони там почуваються щасливими, тому що тут можна сказати? Якщо їхнє щастя полягає само в тому, це їхнє право. А ми щоліта приїжджаємо в гості та залюбки їм допомагаємо. Треба берегти цю теплу любов до рідної землі. Вона пройшла тернистий шлях нашою історією, змогла вижити в глибинах століть. Не можна її придушувати та просто так відпустити, треба плекати її та підтримувати.
| < Предыдущая | Следующая > |
|---|