Коли я була маленькою, я завжди хотіла мати собаку. Але моя мама завжди була проти домашніх тварин в квартирі, тому мрія залишалась лише мрією.
Щоліта ми виїздили на дачу. Там було багато роботи: в нас була велика хата, садок, город, що вимагали догляну, однак там ніхто не жив. Кожен ранок ми вставали якомога раніше та вирушали на край міста, а ввечері поверталися.
Одного літнього дня в перерві між допомогою батькам я гуляла на вулиці. Мої друзі розповіли мені історію про собаку, що має багато красивих цуценят, однак їх нема кому роздати. Господиня будинку померла і собаку немає кому годувати. Звісно я не могла залишити це просто так! Всі наша компанія з 5 дітей взяли собі по цуцику, я зробила те саме. Звісно я трішки переймалась тим, що ж скаже мама, однак я чогось подумала, що як тільки вона побачить цей маленький білий беззахисний клубочок, її серце розчулиться і вона дозволить його лишити.
Так і сталося. Маленький песик здолав своєї харизмою всіх! Цуценя було дуже малесеньким, але вже впевнено бігало у високій траві, смирно сиділо на колінах. Воно було дуже пухнастим, з довгою білою шерстю. Однак він мав вигляд дуже нещасного собаки: шерсть його була нечесана, де-не-де він був в реп’яхах, його мучили блохи. Це видовище викликало неймовірний жаль та співчуття! Мама не лише дозволила його залишити, але і погодилась привести його в порядок. Вона його викупала, придбавши спеціальний собачий шампунь, висушила, вичесала. Ми купили цуценяті засіб від бліх, повідок та нашийник, облаштувало йому місце для сну та прийому їжі. Однак в квартиру ми його так і не забрали, він мешкав в хатинці. Але ми щоліта приїздили на дачу, доглядали його та годували, тому тваринка не сумувала.
Ми назвали його Пуфіком. Песик був маленький, майже квадратний за формою, пухнастий і м’якенький. В нього були довгенькі білі вушка, котрі не стирчали, а були пригладжені до голівки. Це була дуже лагідна тваринка, котра випромінювала вдячність та добро. Вона любила гратися на подвір’ї, бігати довкола дерев, лежати в тіні або сидіти в нас на колінах. Сусіди навіть говорили нам, що в душі наш собака – це кіт. Бо він був настільки ручним та лагідним! Ми постійно носили цуценя на руках, але гавкати воно теж вміло. Коли хтось чужий з’являвся на нашому подвір’ї, Пуфік просто розривався від гавкоту і тут же кидав на нас свій погляд, мовляв: «Бачите? Я теж вмію захищати двір!». Це було дуже весело спостерігати, бо наш песик, як виявилося, був дуже невеличким собакою. Коли він став дорослим, то на задніх лапах він міг ледве дістати мого живота: така була його порода. Але при цьому він був дуже симпатичним: пухнастим, білим, мов сніг і неймовірно слухняним та добрим. Ми всі дуже полюбили цю тварину.
Однак літо закінчилось і песика до квартири ми все-таки вирішили не брати. Йому подобається на природі, він любить бігати по траві, відчувати вітер. А в душних стінах квартири на 5 поверсі йому було би дуже сумно! І ми знайшли вихід: по черзі щодня ходили на дачу. Дивно, але це жодної миті не викликало питань чи роздратування. Восени, взимку і навесні я, мій брат або мама разом з друзями вирушали на прогулянку до нашої дачі, де нас чекала наша улюблена тваринка. Скільки радощів вона випромінювала, коли ми приходили! Так, напевне, можуть радіти тільки собаки. Ми приносили їй поїсти, гралися з нею, випускали її побігати із загорожі, застилали їй чистеньку ковдру, щоб вона могла спати.
Я завжди відчувала відповідальність за свого домашнього улюбленця. Я принесла його в наш будинок, взяла на себе обов’язок доглядати тварину та не забувати про неї. Хоча інколи не зручно йти так далеко: адже буває на дворі і дощ, і сніг, і вітер, однак я знала, що за кілька кілометрів від мого дому мене чекає пухнасте м’якеньке створіння, котре, крім мене, доглянути більше нема кому.
| < Предыдущая | Следующая > |
|---|