Кажуть, що собака – найкращий друг людини. І це дійсно так. Бо ніхто тебе не буде чекати так, як пес. Коти – хитрі створіння, які за шматок пахнючої ковбаси готові все віддати. А собака не зрадить, до останнього буде вірним своєму хазяїну. Цю теорію доводить історія про славнозвісного та відомого на весь світ пса – Хатіко.
Ця зворушлива розповідь про японського професора та його вірного собаку затривожила не одне людське серце. Хатіко щодня проводив свого хазяїна до залізничної станції, звідки той відправлявся у місто по справах. Пес о третій годині повертався на станцію та чекав повернення професора, щоб зустріти його.
Але одного разу у хазяїна собаки прямо на роботі трапився інфаркт і він помер на місці, так і не повернувшись додому. Після цього Хатіко не забув про свого господаря та ще протягом дев’яти років, аж до своєї смерті ходив щодня на станцію в очікуванні ще раз побачити професора. Цей знаменитий пес став символом вірності собак. Зараз на тій станції стоїть бронзовий пам’ятник, присвячений Хатіко.
В мене також є надзвичайний пес. Його звати Дружок. Це звичайна собака, він не має ніякої дорогоцінної породи. Білявий красунчик з чорними плямами зачаровує своєю милістю. Він дуже віддано служить своїм хазяїнам і любить полащитись перед ними. Проте ми були не першими власниками цього маленького песика. Тато розповідав, що Дружок родом із невеликого села. Він деякий час жив біля своєї матусі, поки не підріс. Потім власники віддали собаченя старенькому дідусеві, який взяв собі песика заради втіхи, бо сумно було одному ходити на подвір’ї тай дзвіночка такого треба мати в оселі. Декілька місяців проживав Дружок у нового хазяїна, поки той не зрозумів, що не в змозі доглядати за малим розбишакою, бо й собі важко було готувати їжу, а тут ще й пса потрібно годувати. На цьому нетривале перебування собаки закінчилось і дочка дідуся вирішила забрати Дружка до великого міста. Її сім’я нещодавно купила будинок і на території обов’язково треба мати пелехатого охоронця, а тут якраз песик став у пригоді. На жаль, у новому міському будинку Дружкові також недовго довелось мешкати. Жінка захотіла придбати дорогу вівчарку, бо маленький звичайний песик навряд чи зможе захистити будинок від злодії, а от велика собака стане надійним охоронцем. Якраз в цей час мій тато працював із цією жіночкою, а вона шукала нового хазяїна Дружкові. В нас уже був пес і тато знав, що мама буде не в захваті від ще одного собачки, але йому стало жаль маленького безхатченка і він вирішив забрати його собі.
Неодноразово тато розповідав, які жалісливі очі були у Дружка, коли його в котрий раз віддавали у чужі руки. Він довго скавучав та важко переносив довгу дорогу. Приїхавши до нашого будинку, ми побачили переляканого пса, який забився в куток і дивився круглими очима на людей. Через декілька днів він оговтався і став служити у новому будинку. Він гавкав від найменшого шуму, лащився кожний раз, коли проходив хтось із хазяїв – песик робив се можливе, що прислужити новим власникам і щоб ті знов не віддали його в інші руки. Проте ми дуже полюбили нашого Дружка, зараз він наш найкращий друг і ми ніколи його не віддамо в чужі руки. «Ми відповідаємо за тих, кого приручили» - знайомі для всіх слова, яких потрібно притримуватись як важливої життєвої істини.
| < Предыдущая | Следующая > |
|---|