Земля для українців завжди мала особливе значення. Споконвіку земля для наших пращурів була місцем, що годує їх, плекає в них надію. Нам не зрозуміти того ставлення до землі, яке було в українців того часу. Тоді люди мріяли про клаптик землі, який можна обробляти з Любов’ю, працювати на нього, співаючи рідні пісні і радіти, що з’явилась можливість вижити.
У своїй повісті Ольга Кобилянська порушує цю важку і серйозну тему. Вона зображує життя селян таким, як воно було, складним, сповненим труднощів, болю, прагнень та бажань. Письменниця чудово розкриває місце землі в житті кожного селянина: кожен готовий працювати на ній, не покладаючи рук, свято плекати традиції, пов’язані з прив’язаністю до землі. В той час люди були готові віддіти все, аби отримати омріяний шматочок землі, щоб передати в користування своїм дітям. Адже володіння землею робило людей не просто щасливими, воно давало їм надію, віру в життя, в мету, його сенс. Сьогодні ми відцуралися від подібних переконань. Ми боїмося «чорної роботи», для нас вона важка, незрозуміла і земля втратила те сакральне значення для народу, яке вона мала в минулому. На прикладі твору Ольги Кобилянської ми можемо порівняти ставлення до однієї проблеми різних поколінь. І зробити висновки, що ми бачимо сьогодні, і як було тоді.
Жага землі могла довести людину до відчаю, вбити в ній людське і святе. Ми можемо засуджувати подібне, а можемо зануритись в історію, і зрозуміти, що протягом багатьох років українці змушені були працювати на чужих землевласників, бути рабами, кріпаками. Легко здогадатися, що кожен в таких умовах мріє про свій клаптик землі, щоб працювати на себе і для себе.
Твір Ольги Кобилянської змушує нас замислитись над життям наших пращурів, їхніми цінностями. І ми повинні переймати ці цінності, адже, можливо, завдяки саме їм у нас сформувалась така сильна і стійка нація.