Той день нічим не відрізнявся від інших.. Стомившись від уроків, нахилившись на один бік від тяжкої сумки з підручниками,я зі швидкістю черепахи, рухалася додому. Думки були різні: про урок фізики, на якому хочеться провалитися скрізь землю, щоб не бачити тих ненависних задач і формул. Про урок історії, де я дізналася багато нового про свою Батьківщину і її минуле... Школа-школа.
Ось тягну ці підручники ,з кучею інформації і думаю, що з усього цього мені згодиться у житті?! Але як, каже наш директор школи: «Можливо, ви не станете великими фізиками і філософами, головне, щоб виросли добрими, порядними людьми і патріотами своєї держави».
Так, у роздумах над тим-сим я підходила до свого під’їзду.
- Няв, - почулося із-за дверей. Я зупинилася.
-Няв-няв. - Заглянувши за двері, я побачила у коробці три малесенькі руді комочки, які горнувшись один до одного, тихенько пищали.
- Мої маленькі,вас покинули… - Я знала, що для того, щоб тримати тваринку вдома потрібні гідні умови. Мої батьки часто у роз’їздах, я їжджу від школи на різні заходи і часом не буваю вдома. Розуміла, що умов тримати домашнього улюбленця у нас не має. Але, прибігши додому, похапцем кинувши сумку, я налила молочка і понесла своїм маленьким знайдам.
Кошенята були дуже голодні. Один по перед одного вони накинулися на молоко.Вони були такі гарнюні і я подумала, що звичайно їх люди розберуть додому і пішла вчити уроки.
Вдома мама попросила сходити в магазин і я це за любки зробила, тим більше хотілося поцікавитися кошенятами. І який був мій розпач, коли я побачила, як наша баба Ніна - міс сварливість номер один у дворі, позбирала котенят до звичайного мусорного пакета і понесла у сторону мсміттєвого баку. Я була у розпачі. Я йшла за нею і благала не викидати кошенят, що їх скоро розберуть, вони ж такі красиві. Але баба була невблаганна і навіть не дивилася у мій бік.
Я прибігла додому плачучи. Сльози котилися і котилися, я вже почала схлипувати і не знала, що робити. Мама, дізнавшись, що сталося, сказала, заспокойся, їх підберуть. Але я плакала і плакала. Татові врешті набридли мої нюні і він, як грім серед ясного неба сказав: «Якби ти за них хвилювалася, то не дивлячись ні на що врятувала б і знайшла їм родину». Плакати я швидко перестала, адже татко сказав правду.
Я зі швидкістю вітру полетіла до контейнера зі сміттям. З нього чути було попискування. Але я була маленька і не могла їх дістати, як не старалася .Пересиливши своє ніяковіння,я стала підходити до людей і просила дістати з баку кошенят. Нарешті, один чоловік пожалів мене і допоміг витягти малечу.
Вдома татко вже поставив коробку, мама застелила її старим махровим рушничком і налила моїм знайдам молочка.
-Доню, у тебе три дні - вирішуй, що з ними робити.
Вже наступного дня під вечір, все місто було прикрашене фотознімками пухнастих руденьких красунчиків.
Подруги допомогли мені зробити оголошення і ми шукали родини для кошеняток. Бажаючих було більш ніж достатньо. Ми навіть влаштували опитування - чи полюбляють нові господарі тварин, чи достатньо у них вільного часу для свого улюбленця.
Через три дні коробка була пуста. Роблячи уроки, я почула розмову батьків.
-Яка у нас прекрасна добра дитина росте, - говорила мама.
- Я так нею пишаюся, - підтримав татко.
Директор був правий: мене не сварили вдома, що я не розумію задач з фізики, але мною пишалися,бо я врятувала кошенят. Все-таки людські якості важливіші - думала я ,зазубрюючи закон Ньютона.
| < Предыдущая | Следующая > |
|---|