Все школьные сочинения по литературе

Я пам’ятаю день, коли я прийшла до школи. Я не ходила до дитячого садочку і перший день мене дуже лякав. «Я ж нікого тут не знаю! – думала я, - що я буду робити?». Я часто гралась у дворі зі своїми друзями і знала, що кожен ходить до садочку, там вони спілкуються і практично всі з садочку переходять до 1 класу. Тобто всі одне одного знають! А я знала лише тих, хто мешкав у моєму дворі. От чому перший день так мені запам’ятався: я боялась бути самотньою в своєму класі.

Як же я помилялась! По-перше, не одна я була така, хто нікого не знав. По-друге, всі з першого дня якось так дружно спілкувались, грались разом, що навіть думки не було про те, що хтось був у садку, а хтось – ні. Всі були однакові, всіх об’єднувала школа, перший рік життя та найкраща в світі вчителька.

Початкова школа залишилась далеко позаду і у вчительки нашої вже інші першачки, але клас мій тримається дружби й до сьогоднішнього дня. Звісно після 4 класу деякі діти перейшли до інших закладів, але всі, кого я любила із ким здружилась, залишились. І я вважаю, що мені дуже пощастило з класом! Можливо, в цьому є заслуга нашої першої вчительки: вона проводила багато ігр, конкурсів, екскурсій. Ми багато чим займались разом: ми малювали плакати, гуляли по місту, їздили в різні місця, брали участь в різних фестивалях. Коли в класі був якийсь конфлікт, наприклад, хтось у когось забрав книжку, або просто хтось посварився, ми всі сідали в кого та обговорювали наші проблеми. Вона намагалась бути нам не просто вчителем, котрий нас вчитель, а людиною, котра нас виховує, вчить спілкуватись одне з одним.

Тепер ми в 7 класі і ті уроки пам’ятаємо досі. В нас трапляються конфлікти, але ми завжди намагаємося владнати їх мирним шляхом. Ми намагаємось чути одне одного, підтримувати одного одного. Ми розуміємо, що в школі ми – одна родина, ми повинні піклуватись одне про одного. Ніколи не було в нашому класі такого, щоб хтось комусь не допоміг. Тепер нами опікується класний керівник. Вона дуже добра та чуйна людина, при цьому дуже стримана та вимоглива. Але ми любимо її, вона – наша шкільна мама.

У моєму класі 10 хлопчиків та 10 дівчаток. Всіх порівну. Інколи всі жартують, що це велика рідкість мати таке співвідношення хлопців і дівчат. А я навіть не можу уявити інакше! В паралельному класі, наприклад, всього три дівчинки і 20 хлопців! Не уявляю, як їм там вчитися. Мені навчатись в моєму класі – одне задоволення! Кілька моїх однокласників – мої найліпші друзі, хоча я спілкуюсь дуже добре зі всіма. До кожного можна завжди зателефонувати, запитати домашнє завдання, попросити про допомогу. Якщо раптом хтось хворіє, всі одразу хвилюються і телефонують запитати, що сталося. Колись я хворіла, а мої друзі прийшли до мене, принесли фруктів, сік, домашні завдання та підручники. Всім класом підписали мені листівку з побажанням одужати – це було неймовірно! Після такої уваги не хочеться хворіти, кажеш собі: « Ти не можеш хворіти! Треба повертатися! Тебе чекають!». А ще ми разом влітку відпочиваємо. Якось від школи ми отримали 15 путівок в гори! Шкода, що не всі змогли поїхати, але компанія зібралась чималенька. Це був дуже яскравий відпочинок, я його ніколи не забуду!

Мені здається, треба завжди бути добрими і дружніми. Шкільні роки минають. Потім ми будемо про них лише згадувати. Треба жити їх так, щоб згадувати можна було лише щось приємне та цікаве. Я буду згадувати міцну дружбу, веселі дні, чудовий час. Інколи школа набридає, але я ніколи не втомлююсь сюди ходити, бо щодня відбувається щось чудове. Навіть тоді, коли в щоденнику погана оцінка, мої друзі поруч, вони підтримають та допоможуть. Я люблю свій клас!