Війна існувала протягом всього існування людства. Як тільки люди навчились створювати приватну власність, з’явилось безліч причин для боротьби, нерідко кривавої. Одні люди мали багато речей, інші – менше. Вони починали воювати за це, змагатися. Одні народи жили на родючій прекрасній землі, а інші – на маленькому клаптику. І через землю теж розпочинались війни.

Історії відомо багато жорстоких воєн, котрі супроводжувались морем слів, мільйонами жертв та руйнувань. Завжди у війні страждають люди, котрим вона повинна найменше.

Обидві світові війни принесли світу багато горя. В Україні, напевне, не існує родини, котра б не мала в роду когось, хто постраждав він Другої світової війни. Ми багато говоримо про неї на уроках, обговорюємо причини війни, ті нещастя, котрі вона принесла. В ті страшні роки страждав весь світ і Україна разом з ним. Мільйони людей загинули, ще стільки ж – зникли без вісти. Було зруйновано багато міст та сіл, вивезено багато цінностей нашої держави. Після війни довелося довго відновлювати інфраструктуру міст, повертатися до мирного життя. Мені важко уявити, наскільки тим людям було складно. Їм треба було брати себе в руки і починати життя спочатку, повертати надію в майбутнє. Мені здається, що ніколи не буває так тяжко повернутися до життя, як після війни, ще й такої тривалої! Для України це взагалі була дуже складна війна. Частина воювала в складі однієї армії, частина – в складі іншої. Одні прагли одного, інші – другого і навіть до сьогодні історія губиться у всій правді, настільки все було складно!

Всі так багато говорять про те, що в світі треба намагатися підтримувати мир! Але чомусь постійно десь гримить війна, а останні кілька років навіть на території нашої держави. Це стало такою звичною частиною нашого життя, що інколи складається враження: це ніколи не закінчиться і триватиме вічно. Людині погано, коли в неї щось болить. Країна теж страждає. В нашої країни болить десь зліва, де поселилась жорстокість, ненависть та зло війни.

Коли бабусі постійно повторювали думку про те, що найголовніше в житті – аби не було війни, ми, діти, завжди якось пропускали це повз вуха. Набагато ближчими та приємнішими для нас були побажання поїздки до моря, нового телефону чи якоїсь іграшки. Але тепер я починаю розуміти, чому всі говорять про це. Адже це правда. Це починаєш розуміти лише тоді, коли війна починає стукати в двері. В Україні є війна і багато людей були вимушені покинути свою рідну домівку. Деякі будинки зруйновано, життя тисяч людей вже не повернеться назад. У нашому класі є двоє дітей, котрі приїхали зі Сходу. Вони розказували історії про обстріли та руйнування. Слухати їх страшно, бо відразу починаєш уявляти себе на їхньому місці: а що б я робила, як би моя квартира була зруйнована? Якби моя школа зруйнувалась, а батьки забрали мене в інше місто? Це дуже велике горе. Я мрію, щоб війна в Україні припинилась. Останнім часом всі говорять лише про це: в новинах постійно інформація про загиблих, в нашому маленькому містечку поховали вже двох хлопців, котрі були добровольцями на фронті і загинули.

Коли у мене будуть мої діти, я буду теж їм говорити, що немає нічого страшнішого за війну. Мені пощастило не бачити її на власні очі, але я достатньо чула про неї від рідних і близьких людей. Ми живемо в час, коли будь-що можна віднайти в Інтернеті: дивитись про це відеоматеріали, читати спогади, дивитись реальні фотографії. Це все може бути засобом формування цінностей в людей. Варто лише показати документальні кадри обстрілу будь-якого містечка – і людина відразу зрозуміє, що таке війна і ніколи не захоче привести це в свою домівку. Ми повинні прагнути миру. Для чого вбивати одне одного? Наша планета така маленька, це наш дім, котрий повинен об’єднати нас, а не налаштовувати одне проти одного.