В будь-якій країні існують свої проблеми: великі і маленькі, значні і не дуже, ті, що потребують швидкого вирішення та ті, що замовчуються. Можливо, нам здається, що десь життя краще, але я впевнена, що в кожній країні світу будуть свої незадоволені громадяни і не зовсім вдалі кроки державного уряду.

В Україні часто піднімають питання про двомовність, котре формулюється таким чином: бути чи ні російській мові другою державною мовою? Яка мова по-справжньому утискається в нашій державі і потребує захисту? Ця тема є величезною проблемою для багатьох політиків, політологів, соціологів. Її використовують для спекуляцій та розпалювання ворожнечі між громадянами нашої країни.

На мою думку, в Україні не існує проблеми мови. Принаймні на тому рівні, на якому намагаються час від часу це висвітлити в ЗМІ. Можу сказати на власному прикладі. Я мешкаю у військовому містечку, яке раніше славилося своєю воєнною авіацією. І тут багато людей, котрі прибули з різних куточків СРСР. Тому наше місто має значну частину російськомовного населеня. В моєму дитинстві у мене навіть не виникало запитань, чому частина моїх друзів розмовляє російською, чому в магазинах, наприклад, чи в бібліотеці персонал теж використовує цю мову. Мій рідний тато теж говорить російською мовою. Коли про двомовність почали говорити більше і обурюватися, мене це дуже здивувало. Адже в мене за 15 років мого життя жодного разу не виникло почуття, що мене притіняють або десь не дотримуються моїх прав! Звичайно, в дитинстві я багато читала російськомовних книг та журналів. Але воно й не дивно! Країна ж тільки почала вставати на ноги, всьому свій час!

Я вважаю, що Україні не потрібні дві державні мови. Історично так склалося, що українська мова тривалий час притіснялась, не була допущена до використання в школах, університетах, державних закладах. Пройде ще немало часу, коли вона стане прийнятною абсолютно для всього населення, адже значна його частина ще пам’ятає СРСР і, що дивно, сумує за ним. Мені здається, через 2-3 покоління таких питань не виникатиме.

На даний момент в нашій країні повинна бути одна мова. Це нелегкий етап становлення держави, визначення її місця в світі, її місця в свідомості її громадян. Люди звикають читати книги рідною мовою, дивитися фільми, отримувати якісні послуги українською мовою. Розмови про якесь роз’єднання чи розбрат лише сіють паніку серед населення. Нема причин ворогувати через те, що хтось виріс в російськомовній родині, а хтось – в україномовній! Ті, хто багато говорять про це, намагаються відвернути нашу увагу від більш нагальних проблем в Україні: медичного обслуговування, освіти, рівня пенсій, заробітних плат. Рівень життя не збільшиться від того, що в нас буде одна, дві чи три мови. Це все пусті розмови, спрямовані на формування ненависті у суспільстві.

Україна – величезна багатонаціональна держава. На її території проживають представники різних рас, культур, віросповідань, люди розмовляють різними мовами, мають різні погляди, думки, захоплення, мрії, плани. Це не робить нас різними чи ворогами. Це навпаки надає нашій країні певної особливості. Я б хотіла, щоб територія моєї держави була там краєм, де кожна людина, незалежно від своїх індивідуальних особливостей, відчувала себе захищеною, щасливою та незалежною. Щоб ніхто не відчував себе зайвим, забутим чи непотрібним. Тоді всі українці будуть відчувати себе щасливішими, вони хотітимуть жити тут, а не покинути свою землю. А від того загальний добробут нашої країни з року різ зростатиме і люди будуть мріяти про те, щоб тут жити, працювати і навчатися.