Багато слів було написано та сказано про рідну мову, про необхідність її берегти та плекати, вивчати та розуміти. Українська мова мала нелегкий шлях: чимало випробувань випало на її долю, поки вона змогла дійти до нас і стати вільною. Ми сьогодні можемо читати рідною мовою книжки, навчатися, дивитися фільми, розмовляти і примножувати її красу. А ще зовсім в недалекому минулому люди не мали такої розкоші: віками нашій мові нав’язувався смак меншовартіності, «мужичості». З україномовних людей сміялися та вважали сірими неосвіченими масами. Це тривало століттями. Тепер наша молода держава вийшла на новий, незалежний шлях. А разом з нею і наша мова, котра тепер має отримати нове, почесне місце серед мов нашої країни.

Так сталося історично, що наша країна є матір’ю для багатьох народів, а з ними – і для багатьох мов. Однією з них є мова країни, котра віками насаджувала нам свою культуру і мову як вищу, кращу, престижнішу. На мою думку, тепер від кожної окремої людини залежить статус української мови. Ми повинні усвідомити, що в Україні є державна мова – українська, яку ми зобов’язані вивчати, знати, вміти користуватися. Нас зобов’язує наш історичний досвід, нас зобов’язують наші попередники, котрі поклали життя, виборюючи право говорити нашою мовою.

Однак в силу історичних обставин кількість людей, для яких російська мова є ближчої у повсякденному спілкуванні залишається значною. І мушу визнати, я не засуджую цих людей.  Сьогодні набагато важливішим є ставлення людини до країни та її святинь, любов та вчинки. Те, якою мовою людина говорить – не може і не має бути визначальним критерієм для визначення людських якостей людини. Сьогоднішні реалії показують, що в нашій країні величезна кількість російськомовних патріотів, котрі готові життя віддати за свободу нашої країни і така ж кількість україномовних, в душах котрих поселилась байдужість. Тому питання про те, якою мовою розмовляти дуже суперечливе сьогодні. Єдине, на мою думку, має бути вирішено раз і назавжди: в нашій державі державна мова може бути лише одна.

Можливо, колись в далекому майбутньому, коли до українців лише доходитиме відгомін насильницької росіянізації і пам'ять нашого народу вже не так сильно буде наповнена нею, Україна буде готова надати російській мові певний особливий статус. Але до того часу, я сподіваюсь, в цьому не буде потреби, бо в єдиній країні пануватиме єдина мова і подібне питання навіть не буде називатися «проблемним».

«І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь» - промовив колись давно ці пророчі слова Тарас Шевченко. Ми не маємо цуратися чужого, тікати і ховатися від нього як від прокази. Ми не повинні проклинати кожну людину, котра не говорить виключно українською мовою: треба зазирати людину в душу. Треба дізнаватися, чим вона живе, як мислить, як сильно любить свою Батьківщину і як ця любов відбивається на її вчинках. Ось що насправді важливо. А чужа мова насаджувалась віками, отже, на жаль, віки знадобляться для того, що вивести рідну мову на престижний рівень.