Дзвін будильника, сьома ранку. Сніданок. Поспіхом вдягаюся, збираю портфеля та біжу до школи. Сьогодні понеділок і останній тиждень занять розпочнеться з класного часу. Тестування вже позаду, залишилося скласти шкільні екзамени, та це вже не видається таким страшним. Ще місяць тому, навчання здавалося мукою, знущанням над нашими вільними особистостями, адже на вулиці так тепло, гарно, квіти, прогулянки, а я проводжу вечори з підручниками замість друзів. Як хотілося, щоб все це скінчилося як найшвидше, а тепер я починаю відчувати невмолиму тугу, яка так повільно підкрадається з усіх боків. Невже це воно, те відчуття, про яке казали батьки: «Ти ще будеш згадувати шкільні роки!».. Дорогою я зустрічаю свою подругу. Ми товаришуємо з першого класу, кожного ранку йдемо разом, розповідаючи одна одній вірші та формули, що задані на вивчення, ділимося враженнями від перегляду нової серії улюбленого серіалу та думками, щодо майбутнього вступу до університету. Вона хоче стати вчителем фізики, а я лікарем. Цікаво, що нас очікує?

Одне зрозуміло, ми вже не будемо ранком заходити до шкільної будівлі як от зараз, споглядаючи за малечею з початкових класів, яка бігає коридорами, незважаючи на благання свого класного керівника. Підіймаючись сходами на другий поверх, ми бачимо нашу першу вчительку. Вона все така ж весела та привітна до нас, як колись.

Пам’ятає нас, пам’ятає всіх... Як це можливо? Хтось з філософів сказав, що коли людина йде з вашого життя, це не проходить безслідно, адже в серці залишається «стілець, на якому вона сиділа». Сумно, та серце вчителя, мабуть, ціле сховище таких «стільців». Кожному з нас, вони дарували увагу, знання, намагалися допомогти зрозуміти самих себе, спрямовували, наче другі батьки, а ми змушені їх покидати та йти далі, звільняючи місця для нових учнів. Ось і дзвоник. Почувши його колись вперше я навіть злякалася, міцно стисла мамину руку та просила мене не залишати.

Хіба могла я тоді подумати, що це місце стане для мене таким рідним, що не захочеться його покидати. Можливо це просто страх дорослого життя, а можливо пізнє усвідомлення щастя, яке от-от піде. Так чи інакше, в серці назавжди залишиться запах нових зошитів, гордість від  отриманих «п’ятірок», радість чергових канікул, перше закоханість, перша справжня дружба та безмежна ніжність до вересневого повітря та жовтого листя, що супроводжують тебе на зустріч першому дзвонику нового навчального року.