Я швидко бігла на вулицю до подруг. Пригрівало травневе сонечко. Весь викладений вчителькою на уроці матеріал ледь-ледь тримався у голові. Хотілося швидше на вулицю, вдихати весняне повітря, ні про що розмовляти з подружками, насолоджуючись вільним від уроків та батьківської опіки часом.

Вибігаючи з під’їзду, я почула в спину знайомий голос сусідки бабусі Тамари «Світланко, а де «Добрий день»? Така вже доросла дівчинка і не ввічлива! як не соромно?».

Я зупинилася і замислилася. Невже я не вічлива? І чому я справді так поспішала, що не побачила бабусю і не привіталася?

Ще п’ять хвилин потому думки були про подруг? і раптом все забулося і я замислилася про стареньку бабусю Тамару, якій так хотілося, щоб я була до неї уважна і просто привіталася.

Я згадала розповідь матусі про цю бабцю. Колись у неї була родина, але сталася трагедія і чоловік з сином загинули в автокатастрофі і жінка залишилася зовсім самотьою. До сліз стало соромно за свою поведінку… Адж ж зовсім не важко бути уважним, просто обернутися довкола, і, поглянувши знайомій людині в очі, сказати: "Доброго дня!".

Додому я повернулася зовсім засмучена. Ще довго в голові лунали слова «Ти неввічлива». Ввечері з дачі повернувся татко з першими ягодами полуниці.

- Можна я пригощу полуницею сусідську бабусю Тамару, -запитала я у татка, - він уважно на мене поглянув і сказав, - звичайно можна.

Я взяла баночку ягід і невпевнено позвонила в сусідську квартиру.

- Що тобі, Світланко?

- Я хочу пригостити вас полицею, - червоніючи промовила я.

Бабуся посміхнулася і звичайно, забувши про нещодавне зауваження сказала.

- Ти добра, ввічлива дівчинка,Світланко,дякую! - у мене аж від серця відлягло. Я була рада почути від бабуся приємні слова,бо я вже була школяркою,а бути ввічливою мене ще у дитячому садочку вчили.