У нашому житті є речі, котрі ми не обираємо, але які даються нам безумовно долею. Це наші батьки, батьківщина, а з нею – рідна культура та мова. Нам судилося народитись на прекрасній українській землі і мати величезну честь пізнати українську мову.

Багато українців зростають в російськомовних сім’ях, їм ближча і зрозуміліша є російська. Я розумію таких людей і поважаю їх. Все-таки сім’ю ми не обираємо. Тут набагато важливішу роль грає здатність людини усвідомити свою приналежність до великої національної самобутньої спільності, зрозуміти важливість вивчення і збереження української мови, виховуванню в себе та в оточуючих поваги та любові до неї.

Так склалося історично, що українська мова пройшла складний і тернистий шлях перед тим, як змогла проявити себе у всій красі. Її забороняли, утискали, формували про неї думку як про мову бідноти, другосортну та неповноцінну. Подібні стереотипи настільки вкорінились в українській свідомості, що і сьогодні трапляються випадки, коли україномовну людину сприймають як «селюка» чи «холопа». Треба боротися з цим явищем. Наша мова не другосортна, вона неймовірно красива. Нерідко іноземці зачаровуються українським співом. Українська мова займає 2 місце за милозвучністю після французької!

Ліна Костенко пише, що «нації не вмирають від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову». Україна, як і будь-яка інша держава, нація, має право на існування доти, доки її народ плекатиме її дитя – її мову. Хай не залишаться даремними ті жертви, на котрі йшли люди протягом багатьох сотень років за нашу з вами можливість говорити рідною мовою!