Все школьные сочинения по литературе

Я була довгоочікуванною дівчинкою у родині, де вже було двоє хлопців. Пізня дитина у батьків, та й ще дівчинка, про яку стільки років усі мріяли. Мене обожнювали, пестили. Моя мама, як би могла, то прихилила б навіть небо.

Зв’язок із матір’ю був для мене дуже важливим. Як не соромно зізнатися, але я довго спала коло мами і насолоджувалася кожною хвилинкою, коли вона була поруч. Мама була як та бджілка - вона була скрізь і відразу. Встигала мати дві роботи, величезну кількість друзів і знайомих і безмежну любов і прив’язаність своїх дітей.

Інколи кожен з нас задумується, чи громадянин він своєї держави, чи патріот своєї Батьківщини !? Що конкретно кожен з нас корисного може зробити для своєї землі, для вітчизни, на якій він виріс, робив перші кроки і яка підняла його і виростила?

Я вважаю себе громадянином, який любить свою батьківщину. І так хочеться милуватися цими безмежними зеленими полями, цим лісами, здається, навіть сонце таке, як в Україні - однеєдине і іншого такого ніде немає. Але ось дивлюся на галявини – а після танення снігу стільки бруду довкола. Як можна викинути на дорогу з машини сміття? Це ж ваш дім - ваш і нічий більше і ви самі його псуєте.

Той день нічим не відрізнявся від інших.. Стомившись від уроків, нахилившись на один бік від тяжкої сумки з підручниками,я зі швидкістю черепахи, рухалася додому. Думки були різні: про урок фізики, на якому хочеться провалитися скрізь землю, щоб не бачити тих ненависних задач і формул. Про урок історії, де я дізналася багато нового про свою Батьківщину і її минуле... Школа-школа.

Ось тягну ці підручники ,з кучею інформації і думаю, що з усього цього мені згодиться у житті?! Але як, каже наш директор школи: «Можливо, ви не станете великими фізиками і філософами, головне, щоб виросли добрими, порядними людьми і патріотами своєї держави».

Я завжди вважала Україну європейською державою. Ми межуємо з Польщею, а там  вже є чим пишатися. Польща гідно пережила кризу, люди об’єдналися і спокійно пішли європейським шляхом. Це був довгий нелегкий шлях,алеь зараз у Польщі високий рівень життя тарівень економіки.

Якщо вони змогли, то і Україна зможе і я в це свято вірю.

І виявилося, що людей, які так думають дуже багато. Свою позицію вийшли сказати мільйони людей по усій Україні. На майдан в листопаді 2013 виходила молодь з очима, повними переконань і надії. Вони намагалися донести до української влади, що Україна сильна і зможе пройти той тернистий, складний шлях, який пройшли європейські країни і зараз пишаються своєю демократією і високим рівнем економіки.

Ще маленьким,  дивлячись як татко курить і  як мама вмовляє його покинути, я вирішив для себе, що ніколи не буду курити, щоб не засучувати маму.

Але як швидко летить час і ще швидше ми забуваємо про дитячі обіцянки.

В школі ти дивишся на дорослих хлопців. Ти в захваті від цих велетнів, на фоні яких ти виглядаєш просто малесенькою комашкою. Хочеться у всьому бути на них схожими - говорити, як вони, дивитися, як вони, ходити, як вони. І одного разу, зрадивши своїм дитячим принципам я навіть потягнувся до цигарки, бо так робили вони. Чи було спочатку соромно за свій вчинок? Скажу відверто - ні! Навпаки, я пишався собою, пишався, що вже чиню, як дорослий і стаю на рівні старшокласників. Я не думав, навіщо це мені, яка з цього користь і чому, я не можу бути просто самим собою. Думки тільки одні - треба рівнятися на старших хлопців, тільки так і не інакше. Так сталося, що мій мозок крім ейфорії від цього вчинку, ні про що не думав, і я навіть не викинув пачку з цигарками, якими мене пригостили старшокласники, а поклав її до кишені.

Я швидко бігла на вулицю до подруг. Пригрівало травневе сонечко. Весь викладений вчителькою на уроці матеріал ледь-ледь тримався у голові. Хотілося швидше на вулицю, вдихати весняне повітря, ні про що розмовляти з подружками, насолоджуючись вільним від уроків та батьківської опіки часом.

Вибігаючи з під’їзду, я почула в спину знайомий голос сусідки бабусі Тамари «Світланко, а де «Добрий день»? Така вже доросла дівчинка і не ввічлива! як не соромно?».

Школа, як і все інше на землі, постійно розвивалась та змінювалась. Колись не було дзвоників, парт, уроків, щоденників і тоді учні могли лише мріяти про сьогоднішню школу. А ми, сучасні учні, вже мріємо про зовсім інше.

Я гадаю, в школі майбутнього має бути довільний вибір предметів. Нехай кожен учень вивчає те, до чого в нього лежить душа. Любиш малювати і тобі нудно на уроках фізики? Будь ласка, приходь на образотворче мистецтво! Тобі важко дається читання великих томів з літератури, ти любив розрахунки? Обирай математичний блок предметів!Тоді б учні залюбки бігли до школи, натхненно виконували всі завдання, адже б вони займалися улюбленою справою.

У нашому житті є речі, котрі ми не обираємо, але які даються нам безумовно долею. Це наші батьки, батьківщина, а з нею – рідна культура та мова. Нам судилося народитись на прекрасній українській землі і мати величезну честь пізнати українську мову.

Багато українців зростають в російськомовних сім’ях, їм ближча і зрозуміліша є російська. Я розумію таких людей і поважаю їх. Все-таки сім’ю ми не обираємо. Тут набагато важливішу роль грає здатність людини усвідомити свою приналежність до великої національної самобутньої спільності, зрозуміти важливість вивчення і збереження української мови, виховуванню в себе та в оточуючих поваги та любові до неї.