Все школьные сочинения по литературе

Кожна людина сама обирає, в що їй вірити в своєму житті. Одні люди вірять в Бога, інші не дуже, одні вірять в якийсь духовний світ, що існує паралельно з наших, інші взагалі вірять в сили вітру та сонця. Це вибір кожного. Однак є частина людей, котрі все це називають одним словом «доля». Наприклад, якщо день минає погано, одна невдача змінює іншу і не виходить якось втілити свої плани в життя, то можна сказати: «Значить, просто не доля» або «Не судилося». Я не знаю точно, в що я вірю. Можливо, мій світогляд лише формується і колись я зможу повірити в щось більш конкретне, але зараз я можу сказати, що вірю в якусь долю. Для цього є кілька причин, котрі пов’язані з моїм особистим досвідом.

Якби мене спитали, що я вважаю найдивнішим людським витвором, я би сказала, що це творчість. При цьому немає значення, яка саме творчість: малювання, театр, кіно, література, танець. Будь-який її вид – це щось незвичайне, глибоке, прекрасне, що хвилює душу та бентежить розум.

Одного разу ми вирушили в невеличку подорож Україною. Їхали ми автомобілем. Ми були всією сім’єю: я, мама і тато. Дорога була неблизька, але така захоплива та цікава!

З Києва ми вирушили до Канева. Це місце, де похований Тарас Шевченко. Ми гуляли містом, насолоджувалися його атмосферою. Звичайно ж ми вирішили відвідати Тарасову могилу. У мене захопило подих від краси, яку я там побачила! Все було точнісінько як в поезії:

«…Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі

Було видно… Були чути, як реве ревучий».

Чесним бути дуже важко! Це не просто слова, адже казати правду абсолютно в кожній ситуації дуже складно. Інколи доводиться говорити не дуже приємні речі людям.

Одного разу моя подруга запитала мене про свою сукню. Їй подарували її на якесь свято і вона вирішила одягнути її на шкільний новорічний вечір. Сукня мені не сподобалась: вона якось негарно на ній сиділа, і колір був дивний, словом, я б таку не вдягла. Але мені було так шкода подругу! І я нічого їй не сказала. А ввечері вона зателефонувала мені і сказала: «На мене всі так дивно поглядали, мовби я вдягла мішок! Мені точно було гарно в тій сукні? Я тепер не можу заснути! Ще будуть мене обговорювати!». Як мені стало соромно! Якби я якось делікатно сказала чесно про те, що я думаю, вона б почувалася набагато впевненіше. Але ж ніколи не вгадаєш! Можливо, комусь і до вподоби таке вбрання, звідки я можу знати? Просто колір був невдалий, як на мене, і фасон, але ж це завжди справа індивідуальних вподобань!

Пригадую, коли я була маленька, ми часто відвідували бабусю і дідуся. Вони мешкали за містом в маленькому будиночку, а біля нього була величезна територія: садок, город, квітник. Бабуся дуже любила роботу на землі. Вона була старенькою, в неї боліли ноги, але вони ніколи не припиняла там працювати. «Земля мене зцілює, - говорила вона, - біля неї легше дихається». Вона вчила мене розрізняти різні рослинки, розказувала, що і коли треба саджати, як доглядати овочі та фруктові дерева, як боротися зі шкідниками. Ці розповіді були такі цікаві, що я слухала, затамувавши подих. Ще ніколи я не бачила такої любові до землі. Але я виросла в іншому місті і для мене все це було таким дивним, незвичним, далеким. В квартирі ми вирощували все життя кілька квітів на підвіконні і все. А бабуся ж відкрила мені двері у світ справжньої природи та любові до землі.

Краса – це слово, котре для кожного означає щось своє. Одні уявляють якийсь пейзаж, десь біля моря чи в горах, де квіти встилають землю пухнастим килимом. Інші уявляють якісь красиві речі: прикраси, одяг, взуття. Краса може бути у всьому: в природі, в роботі, в стосунках, в людях. У мене це слово асоціюється з людиною, але я впевнена, що кожна людина красива по-своєму, кожен має щось прекрасне в собі. Ми всі красиві, тому що унікальні і неповторні.

Найвища людська цінність – це життя. Воно в нас єдине і неповторно, ми не знаємо, що нас очікує після смерті, куди ми потрапимо і ким ми будемо. Тому життя треба цінувати просто за те, що воно в нас є, що воно дає нам багато можливостей відчувати себе живими: кохати, любити, радіти, сумувати, плакати, дружити. Все це безцінне.

Час невпинно летить вперед. Здається, ще вчора я була маленькою дівчинкою, котра не хотіла йти до садочку, бо там змушують спати та їсти несмачну кашу, а тепер я школярка, незабаром перейду до випускного класу, а після нього почнеться складний шлях. Там треба буде обирати професію, шукати себе, пробувати себе в якій сфері.